Не недоля мене ізвела, І не лихо своє ізсушило – Ізвела мене людськая туга, Та народна неволя добила. Що я бачив? Могили одні Та живі, не застиглії трупи… Чув їх пісні – зітхання сумні, Чув їх гомін… Бездольнії люди! Де той край, щоб не бачив я вас? Де куток той, куди б заховався, Щоб не чуть нарікання та сліз? Видно, бог сам од нас відцурався З того часу, як стали ви жить… Довго, довго в землі ви копались, Перестали все добре любить, Бо з нуждою у світі зостались. Скільки раз по зеленій весні Бачив вас по долинах розлогих? Слухав ваші тяжкії пісні, Ту молитву безталання та горя! І тепер, тільки вийди на шлях, – Ховрашки мов, розкинулись люди По безкраїх, розлогих степах, І їх пісня тугу мою буде. Ти тут із їх слізьми зросла, У нужді та неволі скохалась – Через те і безмірна така І, як степ той, широка-безкрая!