Ніч осіння. Небо вкрите Хмарами важкими. Дощ і дощ, не світе місяць, Туман усе криє. Серед міста блищить світло – Так нудьга та туга Заглядає жовтим оком В серце мого друга. Кругом тихо, сумно, нудно… Під одним забором Щось співає, мовби плаче, Під другим гомоне. – То ти, Христе? – Я, Марусю! – Пісня й гомін стихли. – Що, не бачила Івана? – Голосом охриплим Пита Христя у подруги. – І чутка пропала! – А то з ким ти розмовляла? – Та то… – Й не сказала. Тільки плюнула із серця. Дощ дедалі дужчав… – Чи ще тобі клятий юрист Той не надокучив? – Запитала Мар’я Христі. – Де тобі, Марусе? – Якщо довго отак буде, З голоду опухнеш. – Хоч би вкрасти, може б, в тюрму Таки посадили… – Так там ні з ким спати, сестро… – І так одно гинеш! – Безнадійно одказала Маруся подрузі І затихла… Дош наливав Великі калюжі. Калюжою у тумані, Чутно, щось хлюпоче, Прокинулася подруга, Наставила очі. Хоч убий – туман, не видно. – Співай, Христе… може… – І роздалась серед дощу Пісенька негожа…