На жалібну супліку гласних полтавської городської думи Спасибі вам, голубчики мої, Що ви гонобите кістки мої старі Спокійно дотлівать в холодній домовині, Вони в мене й без того тяжко нили; Бо скільки літ тому, як мать-сира земля – На їх, мов камінь той великий, налягла?! А як до мене добулась супліка ваша, То от вам хрест! Й позаторішня каша Вся одригнулася, й гірка нудьга, Неначе трута та, мою тут душу пройняла! І де ж таки! Ви самі посудіте, Мої ви дорогі та милі діти, Чи личило тому, хто ваших тут батьків Гіркими побрехеньками від реготу морив Та часом панував дівочими сльозами, – Чи личило йому стояти між жидами? І побрехеньки ті, і сльози – то все дар Господньої невідомої сили, А ви, ви необачнії мої, хотіли За те мене поставить на базар! Якщо се станеться, то от вам побожуся, – Хоч я уже тепер нікуди не годжуся, – Проте не побоюся ще з могили встати, Енеєвим бичем вас добре одшмагати!.. Та годі згадувать про те, що вже минуло. Хай не вертається воно, коли заснуло, Коли ви мусите самі його приспати – Поставивши мене біля моєї хати. Тут зріс я, діточки, моя співоча муза, Як серденько моє боліло в тузі, Злітала у мою хатину гостювати, Самотнього мене на старість утішати. Не раз, не два я в добрую годину Виходив, діточки, на цю місцину, Де дума дехто з вас мене постановити, І радість тихая мене тут гріла, діти, Он гляньте ви, яка лежить долина! Там швед колись бродив, його страшенна сила Топтала все… Який нечистий біс Його сюди в наш край далекий ніс? Не біс, а бісова жага триклята, – Щоб світ увесь собі завоювати, – Несли його сюди… Сюди-то занесли, Та тут їй не так дали Петровії орли! Ой Петре, царю наш, завзятий брате! Не нам тут, неукам, пісні тобі складати, Нехай історик наш Павловський Склада тобі їх по-московськи. А ми заведемо по-своєму тут другу, Як той козак співав колись у лугу, Дивіться, он які-то тихії лани – Зелені, аж горять, немов отут вони Ніколи з гореньком не знались, Ніколи кров’ю не вмивались! Темнесенькі ліски та білії пісочки Облямували їх, неначе поясочки, А он і церковця виблискує здалі, Скликаючи людей на молитви; Он білії хатки розбились на балках, Мов у неділю дітвора в новеньких сорочках На сонці грається… Он на горі високій Стоїть-колишеться в просторі синьоокій Чудовий монастир, й високими хрестами Він досяга аж до тієї хмари, Що з-за гори, неначе сніг, біліє… Звідти на нас легенький вітер віє, А сонечко мене з другого краю На все те дивиться, пестить все, огріває… А он погляньте, як в зелених берегах, По білому пісочку, у лугах, Звиваючись гадючкою, синіє річка… Ото ж буде вам та Ворскла невеличка, Де я давно колись дитиною малою Так пустував з прозорою водою, – То, хвилі збовтавши, долонями плескав, То ротом порскав їх і радуги пускав… Ой Ворскло, Ворскло, хвиле синя! Не раз ти на собі хлоп’я, мене, носила, Змагаючись тоді з твоєю течією, Я вчивсь змагатися з неправдою людською… А як набравсь на водах твоїх сили, Як виросли у мене довгі крила, Як муза почала мені їх розправляти, Тоді тільки зачав пісні я тут співати, Не добре діялось в той час у нашім краї. Козача воленька глибоко уже спала, Вкладати спать ти допомагала, старшино, Що турбувалась не за край, а за свої добра, І як доскочила дворянського клейноду, То й від свого одкинулась народу… Неволя тяжкая та непросвітний морок Носилися над краєм літ вже сорок; Все загнилось в ньому та зацвіло… Немов тут воленьки ніколи й не було… Про неї кобзарі сліпі стільки співали, Та зайдиголови глумились, реготали… Той регіт навісний вражав мене, малого, І я з своєю музою пристав тоді до його… Та й почав на кутні реготати, Щоб людям сліз гірких не виявляти… Тепер, либонь, не ті часи настали: Неволя згинула і у моєму краї, Порядки іншії уже в йому пішли І іншії пісні з собою принесли… Не доведеться вже мені їх заспівати! Зате я, стоячи тут, буду благати Святого господа, щоб милосердний він Свою правицю дужую над краєм моїм звів І оберіг його од гіркої недолі; Щоб, вивівши його на вільну волю, Він і наслав нового кобзаря. Щоб той кобзар не реготом, як я, Скликав сюди людей, а огненим глаголом Та словом правди, словом новим Склав тут вільнії пісні, Щоб ті його поспіви голосні, Як у церквах забій святого дзвона, Будили тут у душах силу нову: Любов до краю рідного та до людей, Що мусять рід свій покидати, В чужих краях добра шукати, Нехай він верне їх додому І на полі вольному своєму Засвіте сонце науки; А недотепні їх та слабосилі руки Знаттям назброє, щоб вони, Як ті премудрії сини Своєї славної Вкраїни, Її уславить знов зуміли, Тільки не боями та ворожбою, А працею, освітою своєю… Тоді й моє старе, побите серце В труні глухій тихенько усміхнеться, І я, знайшовши там спокій, Тоді тільки скажу: амінь!..