Ой залетів соколонько На чужую сторононьку, На чужую сторононьку, На крутую та гіроньку. Та й заквилив соколонько До схід сонця ранісінько… Круті гори та долини – Тільки луна іде-гине… Квилить-квилить соколонько: “Бідна моя головонька! Де не сяду, куди гляну – Все в неріднім, чужім краю!” Ой заплакав козаченько На воронім кониченьку… “Ой коню мій вороненький, Товаришу мій вірненький! Де ми будем ночувати, Хто нас буде привітати? Куди гляну – все чужина, Все нерідная родина”. Їдуть лісом, їдуть гаєм – Коник ледве що ступає… І обняли гіркі сльози Козаченька при дорозі.