Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові У достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців На широких степах, по зелених гаях, Серед сіл, хоч і людних, та вбогих, Зародилась вона – наша пісня сумна – На утіху сіром тих безродних, Що в далекі краї, на широкі лани Від гіркої втікали неволі, Що з собою вони тільки сльози несли Та надію до кращої долі. Не на бенкетах тих у палатах ясних Виростала їх пісня журлива, А на диких степах, у кривавих боях Розвертала вона свої крила; Не вітали її панянки по весні, Не звивала їй слава віночка – По низеньких хатках, у нужді та латках Присипляла нею сина кріпачка! А дочка кріпака – її доля така! Нею серце гаряче сушила Через те і важка наша пісня тяжка, Через те так безмірно журлива! І співали її то сліпі кобзарі, То бездольнії діти неволі… А як ясна зоря в нашім краї зійшла І розбила лихі пута неволі, Гаснуть стала й вона – наша пісня сумна, Забуватися в рідному краї… Прийшли інші часи – інші чуть голоси… Годі, кажуть, впиватись вам жалем! Та не так думав ти: не безслідно пройти Має те, що колись розцвітало, Що у ріднім краї піднімало бої, Що до волі людей поривало; Все – народ чим тут жив, що у серці носив, І чим душу одводив від горя… Рідний син сторони, де сі сльози зійшли, Ти пройнявсь криком тяжкого болю! І журливий той спів ти у ноти завів, І пустив поміж людьми чужими… Здивувались усі тій непевній красі, Тому голосу горя Вкраїни! І – о диво! – ожив умирущий наш спів, Перейшов із степів у палати… І в далекім краї на чужій стороні Почали його люди співати. Та на сім ти не став, даром рук не поклав: І вірші Кобзареві могучі, Його сльози гіркі, його думки важкі Перелив ти у пісні співучі! Славна кобза твоя неспокійна була, Не привикла без діла сидіти: Й незабаром ти нам “Ніч різдвяную” дав, І “Утоплену” встиг написати; “Бульба”, чутно, давно чека часу того, Щоб з’явитися тут перед нами. Та, по правді сказать, ми не зможем й назвать Все, що дав ти й даси ще, Бояне! Хоч і літа ідуть, хоч півсотні несуть На твою вони голову сиву… Та що літа тобі, коли з серця пісні, А з душі голоси так і ринуть?! І ми певні, що нас не один іще раз Ти здивуєш своїми піснями, Що піввіку твого не для того пройшло, Щоб замовк ти, співучий, між нами! Прийми ж, брате, від нас у великий цей час Наше щире гаряче вітання! Хай “Кобзар”, що шлемо ми від серця свого, Нагада тобі рідне жадання!..