Різдвяна віршівка Присвячується панам гласним “Полтавского губернского земского собрания XXXI оч[ередного] созыва” – Здоров був, куме! Звідкіля Господь несе тебе додому? – Водив на продаж я теля В Полтаву жидові рудому. – Ну що ж, продав таки як слід Чи збув його аби-то збути? – Хвалити бога, на обід По панотцеві, може, й буде… Царство небесное йому, Впокой ти, боже, його душу! Тепер без його одному Мені отут не мало струсу. – Та чув я, куме, що й тебе Лиха година зачепила… – Що ж мусиш ти робить? Таке Життя вже наше, бачиш, миле… – А вже життя! Облиш тужить! Воно само загладе муки… Уже ж не зможеш підложить Під умерущого ти руки? – Та так то так, та шкода, бач… – Де тії шкоди не буває?.. Харпак її тут зна й багач, Та хто її тільки не знає? Покинь журитися, кажу, Бо від журби добра не буде; А ти от краще розкажи, За що продав теля ти людям? – Та якби людям, то й не жаль, Вони б таки його зростили, А то, бач, жидові продав… – Хіба телятина не мила Жидам, ти думаєш?.. їдять Вони тепер усе на світі… Колись я вивіз поросят, І поросят купили, кляті!.. Тепер, бач, і жиди не ті, Якими ми колись їх знали, – До всього нашого падкі, А крадькома їдять і сало, Телятину ж і бог велів! – Та не базікай, куме-брате! Мій жид теляточко купив Панам обід наготувати. – Що ти верзеш? Невже ж пани Жидівську страву стали їсти? Що ж то обридли їм свої Лагоминки, то не жидівські?! – Та ні, не те… А, бачиш, жид Якусь-то клубу взяв держати, А в клубі тій отой обід Пани й звеліли зготувати. Там їх наїхало тепер Такая сила – мати божа! – А що великий хто помер, Зібрались поховать, як гоже? – Ні, не про те, про земські, бач, Діла зібрались рахувати: Мости де ставить, путь вести, Як від пожежі страхуватись; Як від хвороби боронить Людей і всякую скотину; Де школи треба наробить. Щоб грамоти навчить дитину… Багато діла, що й казать! Хоч і панів було немало, Та всі від діла аж пихтять… – А не від жидової страви? – Ось годі, куме, реготать! Хіба панам не треба їсти? А якщо хочеш, бува, знать Про діла земські які вісті, То слухай, що тобі скажу. – Хіба і ти сидів з панами? – А що ж ти думаєш, збрешу, Коли скажу, що був між ними? – Хто, ти? й телятко, може, їв? А чи дививсь, як другі їли? І вина, може, з ними пив, Та тільки в рот не покотило? – Глузуй! А от тобі – бог свят! – На земському і я був з’їзді; Найшовсь в Полтаві якийсь сват: “Ходімо, каже, Грицьку, їсти…” Ну, знаєш, у шинок пішли, Та випили по чарупині, В крамарки буханця знайшли, Та невеличких дві рибини Купив я свату за свої. Ото ми й сіли заїдати, Розговорились… Про мої Заміри він почав питати: Куди я йду, звідки прийшов, Чого оце сюди забився? – Ну, звісно, свата ж ти знайшов! – Якого свата? Вперш дивився Йому я в вічі! Так назвавсь Якийся невідомець сватом. – Що ж, і накрив тебе, небійсь? – Ні, одсахнула божа мати! До того, куме, не дійшло, Хоч по зашийкові й досталось… Та слухай краще, як було, Я розкажу тобі все зараз. Ото як з сватом підкріплялись, То сват мені і розказав, Чого пани поназ’їжджались, Нащо й теля жид купував. А далі й каже: “Дивне діло, Той земський з’їзд! Цікаво там Сидіть та слухать. Достається Управі часом по шиям!” “А ти ж, питаю, по чім знаєш? Хіба ухожий ти туди?” Зареготався сват та й каже: “Туди доступно всім дійти! То діло общеське, громадське, І всі повинні про те знать, Як робиться воно”… Зненацька Кажу йому: “Цур не брехать!” – “Та й дурень ти який, як бачу!” – На те мені він відказав, – “Як хочеш, то й тебе, товкачу, Я поведу на той базар”. “Ану, веди! – присікавсь я, – Веди мене туди, між люди… Побачим, правда то чия, – Моя, а чи твоя то буде?” Він мовчки встав собі та й йде, А я за ним не одступаю, Ану, до чого доведе Брехня його? – сам розмишляю. Та й наглузуюся ж тоді З свого названого я свата! А він іде та й йде собі. Й доходим ми, мій куме-брате, До того дому, що стоїть Перед майданом, наче дід На майдан вигнув свою шию, – Такий, бач, виступ приробили. Ну, думаю, тепер мій сват Назад поверне від порога; Так ні – іде… за ручку – хвать! Та – шасть у двері якомога! Зостався я перед дверима… Чи йти-то – думка, чи не йти? А він, мов злая та личина, Відхилив двері… “Йди сюди!” – Гука на мене. Я й пішов. Аж там народу повні сіни, Згори кричить хтось: “Що, знайшов?” А знизу сторож: “Раз ходили Та не знайшли”. “Послать ще раз! – Гука згори, – бо зараз буде Собраніє одкрите!” Враз У сінях заметались люди! Той шубу віддає лакузі, Калоші другий з них скида… Гуде у сінях, як у лузі, Реве – як в лотоках вода! Та всі мерщій біжать нагору, Посунули із сватом й ми. “Нам краще буде, як на хори Ми заберемся. Ну, верни На праву руч”, – мій сват гукає, Узяв я вправо. Він вперед, Як кішка тая, поспішає, А я за ним – боюсь одстать. Насилу вибрались на хори Та й посідали у кутку. Звідти усе, як на долоні, Нам стало видко, що внизу Робилося… А там уряд Предовгі два столи стоять, А третій їм навперейми – Став на кінці. “Отам пани Самі найстарші засідають, – Шепче сват мені на ухо, – Управа, що її доймають Чимало всі, – ти тільки слухай… А посередині якраз – Самий найстарший – предводитель. На ліву руч від його – князь, Великий, кажуть, він водитель Обідів всяких… Далі, бач, – За тими довгими столами Сидять все гласні – он між ними, Дивись, – сидить з Ромна багач, Розумний, дока, про все знає; Добра уміє стерегти… Хоча дочку у його й вкрали, Не устерігсь тії біди! А он дивись – з Золотоноші Який одмітний від других, – Покрасив в чорне брови й уси, А голову, немов на сміх, Зоставив сиву… То, бач, моду З чужих країв таку завіз… Він, кажуть, там проводив годи, Додому ж прибіжить, як біс, Ухопе грошей та і драла… Либонь, тепер урвався бас!.. Земля родити перестала… І гласним, бач, пішов до нас… А он із Гадяча… Рубака, Завзятий спорщик, хоч кудиі Не згавка за його й собака, Сухий виходе із води! Він був десь, кажуть, прокурором, Та, на лихо йому і сором, Його старшого хтось убив… Злякався він – і залишив Те місце й службові надії… Та як було й не залишити, Коли знайшлися такі злодії, Що мусили й царя убити?.. Он із Хорола пан кумедний, Усім на посміх здався він: Як скаже що та ще й приверне, То регіт, наче з неба грім, Так і розкотиться по хаті!.. А он – дивись, який рудий, – То Переяслів нам магната На земський з’їзд прислав сюди, Бідовий, кажуть – в батька вдався, А батько – у столиці був, З царем самим, либонь-то, знався, В дугу усякого він гнув, Аж поки-то якась Зозуля Його із міста не зіпхнула. Тоді купив Баришполь він Та швидко й вмер. Зостався син, Хоч не такий значний, як батько, Та слава батькова й його Винесе вгору, як той дідько Підожде – діждеться свого. Одно тільки, що нетерплячка Його немала розбира, Безслав’я, наче та болячка, І сон, і їжу одбира. А он, дивись – полтавці наші: Ото чорнявий, бачиш, князь, Хоч його батько на Кавказі Овець по горах десь-то пас, Та син у нас пішов у люди, Зібрали маршалом пани, Хоч з його й маршал такий буде, Як із запаски ті штани. Про діло він не дуже дбає, А от дівчат перебира… Черкеську кров у собі має – Гарячу, наче та смола!” Отак про кождого доводе Мені мій сват… А це дзвінок Як залетенька!.. “Тепер годі!” – Промовив сват та й сів в куток. Дивлюсь – підводиться найстарший І тихо та всім чутно мове: “Щоб нам не гаять марно часу: За діло візьмемось, панове, Бо в нас його таки чимало, А час стоять не хоче – йде. Ось про освіту нам управа Рацію немалу веде. Як скажете: чи все читати? Чи тільки ге, що рає нам Управа у царя прохати Задля користі мужикам?” “Усе читали ми і дома, – Хтось обізвався, – прочитать Я раю те, що наша вправа Від нас запевне хоче знать”. “Управа каже, щоб на курси Учителям грошви дали”. “То й дать, що вправа на се просе. Се діло ладне”. – І дали. “При земських школах позаводить Книгарні треба хоч малі, На діло це управа просить…” І на книгарні їй дали. “Химернії ліхтарні рає У кожному повіті мать”. “Се добре діло – всякий знає, – І на ліхтарні гроші дать!..” “Та щоб то грамоти навчати Усіх дітей і поменшить Розходи наші непремінні, Управа рає нам: просить Заводить невеличкі школи, Далеко менші, аніж є”. “Коли на се та є припони, Нехай управа подає Від нас цидулку, куди треба”. “Якщо се вкоїться, то в нас В учителях буде потреба. Міркуючи про їх запас, Управа каже: треба курси Одногодичні завести Замісто дорогої бурси”… “Чи завести, то й завести. А краще нам і бурсу мати На щот царевої казни, Пораєм вправі попрохати, Щоб в нас і бурсу завели”. “Та ще немалая скорбота: У наших школьних книгарнях Книжок дозволених – пустота, А їх немало ж треба мать”. “Як більше треба – хай управа Чолом від нас низенький б’є, Бо книжка – не одна забава – Користь від неї справжня є”. “Управа просе ще дозволу, Якщо, бува, на хуторах Ми позаводим нові школи, А батюшок-то там нема, То щоб святе письмо учити Дозволено учителям Не тим, що в попи посвятитись Засягли права, а усім”. “І це розумно вправа рає, Нехай клопоче і об цім”. “А от про що вона ще дбає, – Це вже на самому кінці, – Прохати не шмагать різками Того, хто школу покінчить, Як будуть знать про це селяни, То будуть більш дітей учить”. Мовчить весь з’їзд, анітелень! Немов у рот води набрали. Аж ось нешвидко з-за людей Підвівсь багач з Ромна. “Панове! – Усім вклонившись, він мовля, – Я маю вам на се сказати, Що думка про різки – бредня! Та й небезпечно устрявати В се діло земству. Де закон, Що нам дав право за се братись? Вкажіть мені, і я готов До самого царя податись! В уставі нашому закона Нема такого… А нема, То зась нам бити і поклони. Бо нам се діло сторона! Та личить тут і те сказати, Чи варт то різку скасувати? Вона для темного народу – мати, Безпутного – зна, як справляти! А що, як грамотний захоче Жить не по-божому? Його Вже різка, бач, не полоскоче, То – привілегія його! Чого ж такій неправді бути: Тому, бач, різки, тому – ні? Та з нас сміятись будуть люди! Чудне затіяли, смішні! Моя ж вам думка, щоб ви знали, – Варт про ученого нам дбать: Як він те вдіє, що невчений, То його дужче одшмагать! Бо ми йому науку дали, Хай буде вдячний і за се, Живе, як вказують скрижалі, Й своєї честі стереже!” – Сказав оце та зразу й сів, І знову всюди тихо стало, Немов ударив з неба грім Та приглушив усіх… Чимало Пройшло так часу в тишині; Коли се той – з Золотоноші, Що брови крашені та уси, А голова зосталась – ні, – Устав і трохи похитався, У руку кашлянув й почав: “Панове! де не повертався А от такого не видав Ніколи я, як ся затія, Щоб різку скасувать зовсім. Не буду я казать, що діє Святая різка з мужиків, – Усім вам краще про те знати, Не даром багатир з Ромна Сказав, що різка мужикам – то мати, І справді мати їм вона! І ми-то матері самої Лишити хочем мужиків? Що ж ми дамо їм замість неї? Тюрму, як і закон велів? Нал аяв батька син – в тюрму! Матір зневажила дочка – Нехай посиде в суточках І А вам відомо, що се стоє? Хто раз посидів у тюрмі, На добрий путь його не згониш, Уже нічим не справиш, ні! Пропав навіки! Розпустивсь! Що ж вам бажається сього Тому, хто з пантелику збився; І не від того, щоб його Тягло до того, а другії Та дурний розум підвели?.. Добро той вдіє, хто навіє, Йому гарячих у штани! А у тюрму не посадове, Щоб душу погубить навік!.. На бога згляньтеся, панове, Хіба мужик не чоловік? Побійтесь душу християнську Навіки-вічні погубить, Не згодьтеся на раду лядську, Що наша вправа гонобить!” – Гукнув та й сів… Ще тихше стало На земськім з’їзді, ніж було, Немов кого там поховали Та сумували про його. Нешвидко встав старший та й каже: “Ще, може, хоче хто сказать?” “Не треба! буде! і так гоже! Голоси просим одібрать”. “А як: відкрито чи шарами?” – Старший, підводячись, пита. “Шарами краще, бо між нами… Та й річ ся, бачите, не та” Щоб уставанням розрішити. Не личить важну таку річ Відкрито всім голосувати. Мерщій шарами! Бачте, ніч Уже у вікна заглядає; А може, дехто і не їв. Мерщій, благаємо, шарами! Шарами сам закон велів!” А другі як гукнуть: “Відкрито! Чого боятись і кого? Немає вказу, щоб закрито! Нема закону такого!” Зчинився крик, такий, що боже! Насилу дзвоником спинив Старший той крик та й каже: “Гоже Шарами голосить”, – й звелів Оті шари внести у хату, І ящик до шарів звелів. Ну й почали шари вкидати У ящик, хто куди хотів. Хто там за різку – кидай вправо. Хто проти неї – вліво луч… Минуло часу-то немало, Зовсім настала глупа ніч. От як усі поукидали, Старший шари почав щитать… Аж тридцять шість за те, щоб драти, А двадцять шість – кажуть не драть, Як то почули про се люди, Почали шикати, свистать… Зчинився гук, неначе в гуті! Гласні щосили ну кричать: “Сторонніх вон! женіть із хати Нікчемних дурнів! По шиям!” Старший собі почав гукати: “Прошу сторонніх вийти вон! Бо як не вийдуть, бува, самі, То за десятником пошлю!..” Тут почалось таке між нами, Що й досі я не розберу… Усі кричать: сторонні й гласні; Далі сторонні – ну втікать! І я за ними… Тут де взявся Десятник та й давай шмагать Мене по шиї якомога… “За що?” – питаю я його, А він як крикне: “Мужицюга! Мерщій тікай!.. До самого Поліцеймейстера доставлю! Облупе шкуру на тобі!” Так я у ноги як прибавлю Ходи – та й втік-таки собі. – А сват же як? – Уже й не знаю, Чи сват утік раніш, чи ні… І досі, куме, як згадаю, То страшно робиться мені! Довіку не піду в ті збори, В які збираються пани, Нехай їм всячина: ще добре, Що не досталося в штани. А то б ти на собі спитав, Як рідна матінка голубить, Ота, що пан з Ромна взивав. Вона, бач, наші спини любить, А панські ні… Що то пани? Одна душа їм наша мила, Щоб довш жила, на їх робила. Про шкуру ж – байдуже вони! Одну спусти – другая буде, Такі вже з їх предобрі люди! Ходімо ж, куме, в мою хату Та вип’ємо за того свата, Панка того з Золотоноші, Що розпинавсь за душі наші.