Ні, друже, не муза та голубоока Мій сон доглядала вночі, Про яку співає твоя ясноока, Собі допомоги ждучи; Не та вередлива та пишна панянка, Що в краї чужому зросла; Що слави гучної від ранку й до ранку Шукала по світу вона; Шукала коханця з палкою душею І з серцем огненним собі, – Ми, друже, ніколи не зналися з нею У нашій народній біді! Нам іншую пісню викувала доля, – Глибоку, мов море, без дна, Мов небо безкрає – безмірну й простору, Плакучу – журба мов сама. Та пісня безмірного людського горя Над серцем дитячим моїм Носилася всюди, мов галич та чорна У полі над трупом людським. І сон мій лякала, і душу трудила, І силу мою ізвела… Надій тих рожевих вона не любила, – Надії мені не дала! І я без надії на світі широкім Не знав, простувати куди; Я плакав, і сльози мої одинокі Мені не на втіху були. І сльози гіркі ті нудьга моя впряма Слізьми почала виливать… Ні, друже, не муза мій сон доглядала, А плач не давав мені спать!