Я із школи і донині Одну тільки мав надію, Аби добре що зробити, Людям в горі пособити. Ждав случаю і діждався: За меншого брата взявся, Дожидався з молодою, Добрим людям не милою. Не справдилися надії… Тепер брат мій на чужині Московськую муштру слуха, А в мене заїла туга. Покохав був я й дівчину: Очі – зорі, личко біле, І вродлива, й молодая, – Та така вже, видно, доля! Із нужди, із найм, з неволі На просторую дорогу Вивести її бажалось, Освіченою бачить ждалось. А прийшлося – не справдилось… До москаля пригорнулась, Московськії брехні слуха… Доїдай мене… ти, туга!