У тім саду, де вишні спіли І місто снило віщі сни, Колись міщанство знавісніле Мене притисло до стіни. Воно поріддям хизувалось, По шию сидячи в багні. Воно саме собі здавалось Єдиним сонцем у вікні. Воно на всі мої зітхання Сміялось: що таке душа? Воно кривилось: що — кохання, Як за душею ні гроша? Воно рекло про те, що раю Не може бути в курені. Що краще жити в хаті скраю, Ніж лізти в січі навісні… А я любив його, міщанство… Обличчя ніжного овал… Я ті вуста, примару щастя, Себе забувши, цілував. Ні, не пручалось! — дозволяло. Бо квітли зорями світи. Бо і саме, напевне, хляло Без чистоти і теплоти. Бо сподівалося: притихну, Піду за ним на манівці. І власну матиме притику, І журавель, гляди, в руці… Та не взяла мене отрута, Той мед — солодкий, аж гіркий. Порвав, неначе власні пута, До нього всі свої стежки. Кого сьогодні обіймає? Кому дає свої вуста? Яку із того користь має? А втім, яка мені біда?