I Тісно увечері. Душать прокурені стіни. Вийшов. Розглянувся. Снігу по пояс. Сонце крівавиться в пущі. Ворушаться тіні. Тепло. А голос — як оливо, голос. Десь він іде, Коляда, десь ступає широко. Прийде — і вкриють галявини радісні вруна, Стане — і знов над борами, знов, як щороку, Гуси напнуть у блакиті незлічені струни. II На осяяних схилах сон-зілля уже голубіє. Вигинається небо над шумом соснових корон. Ці бори золоті і ці шуми, що скліплюють вії, Ці замріяні люди, що слова не чули: закон! Ту земля тільки пестить, п’янить, вагітніє і родить. Кожну гілочку млостю налив охмелілий тетрюк. А далеко-далеко проходять тривожні народи, І стрічається бурею зброя у тисячах рук. Моє тіло струнке, мов посріблений гін осокору, Рівно дихають груди, і кров тяжкоплинна, як мед, — Доки кинуть і нас у степи, у мінливі простори Спрага моря, брокатів і збуджений порив вперед.