І чубимось, як горобці у просі, І валимо на всіх, що голі й босі, А ще й – дивись! – пнемося в козаки. Куди вже пхатись, коли нас і досі Зі Сходу в Захід, мов курай односить, А в Україні правлять мамлюки?! То, може, розбалакувати досить Та знов податись в чумаки? Он люди у піску, на клич пророка, Таку державу возвели, нівроку, Що ледве не півсвіту обняла! А ми в чорноземі усеплодющім В сусіди жебраєм на хліб насущний І скиглимо, що доля обійшла. Тобі ж природа усього вділила! То хазяйнуй у суверенній вміло, А не ходи ногами догори! Та де ж – косує на сусіду клято, Щоб хоч сарай… у нього, як не хата… В самого ж хата вже давно горить! Допоки ділим кольори та межі, Хизуючись, які ми незалежні, – Тим часом колорадівські жуки Уже майно пустили наше в діло І нас на дві полтини розділили: Одних – під хвіст, а решту – в жебраки. – Пануйте, хлопці! – Віскі наточили, По іграшковій булаві вручили, Та кожного при цім остерегли: – Гуляйте, суверенні, на свободі, Але не далі власних огородів, Бо те, що далі, ви вже продали. То перше, аніж винного шукати, Позиркуючи на сусідську хату, – Ти краще до люстерка підійди Та глянь у нього, обітерши порох. Впізнав себе? Ото і є твій ворог! А ти в чужих дошукуєш біди. …Устав козак з могили опівночі. Округ поглянув – потемніло в очу: Чи то мара, чи хтозна й що воно: Серед могил, у степовім безмежжі, Стримить огром, як Вавилонська вежа, Із назвиськом цапиним: “Казино”. А там гуляють у якусь рулетку Круті хлюсти заморської прикмети Та доляри метуть навзаводи. – А де ж… козацтво в бісової мами?! І знизу відгукнулось, мов із ями: – Ми тута… гречку сієм, як завжди. – А де ж… хорунжі? – запитав поникло. – Та до нових господарів прилипли: Підносять їм горілку та меди І все розказують про дні минулі, Як їхні предки бились у Стамбулі… А ми тут… гречку сієм, як завжди. Розказують та по-холуйськи писком Новим вкраїнцям заглядають в миску: Чи хто не кине кістку за труди? Затим гризуться за огризок п’яно, Як їх діди – за булаву Богдана. А ми тут… гречку сієм, як завжди. – А де ж свідомі? – кинув безпорадно. – Та де ж їм бути – засідають в Раді. І всі, як є, без винятку – вожді! І всі – за Україну. А тим разом Її допродують чужим пролазам, А ми тут… гречку сієм, як завжди. Стемнів козак у гніві, наче хмара. На всесвіт гримнув: – От уже отара! Ніяк не дочекає барана, Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню, Та мимрить: “А було ж козацтво гойне… Бодай би вас поглинула мана! Нам за свободу розтинали груди! А вам же волю подали на блюді – Так, замість зводити державний чин, Ви знову, по-холопському горбаті, Віншуєте новітніх окупантів, Самі ж – у гречкосіях І – ні з чим. І моститесь одсиділись у вербах, Покіль з ордою наодинці серби Стоять на смерть за православний рід. Гей, не відсиділись: після Балкана І вас обіруч візьмуть в ятагани, Скрутивши в’язи у баранів ріг! Злізайте з печі! Вдарте у кресало, Аби вогонь пропік на душах сало І нагадав, що править не живіт, А дух Шевченка – віщого месії, Що ми вкраїнці, а не гречкосії, Що ми – живі! Та вже коли і пам’ять одібрало, І дух, і вуха вам позакладало, – Тоді у ніч відплати з небуття Ми встанем грізно, мертві, та не вбиті, Аби хоч плюнути у твар невмиту Вам, що мерцями стали за життя!