У шабаші свавільної свободи, Під’юджувані із суфлерських буд, Ми, наче зомбі, не спитавши броду, Пустились в блуд. Заблукані в глухім чортополосі, З похмілля так і не збагнули суть: Що то ж не ми йдемо, сліпі та босі, А нас ведуть. Мов пішаки залаштункових ігрищ, Не згледілись, як просвистіли все: Від Батьківщини – до імен і прізвищ, – А нас несе, Немов човна без весел і правила, У темний вир трагедій морових, Де нас чекає доля оніміла Рабів нових. І покіль ви, такі свідомі й ситі, Годовані із нетутешніх блюд, Шукаєте нам корінь у санскриті, Нас в корінь б’ють! І, заки всує плачете по слову На всіх майданах і на всі лади, – Свої ж поганці українську мову Здають в латинь. А ми йдемо за вами навздогінці. І, як не вимрем, дійдемо таки В Європу. Але вже – не українці, А хохлаки. І наймуть нас гуманні чужоземи Водить ослів на ранній променад. Самі ж зведуть на нашім чорноземі Новий Багдад. І якось ми, стужившись по домівці, Повернемось, і нам розкаже гід, Що тут колись жили, пак, українці… – А є хоч слід? – Та от… схолов і слід. І ми восплащемо талановито, Зазвичай поминаючи дідів, Що нас ізнов за наше жито бито, Що нам обрали не таких вождів, Що винні всі, а ми – і на крупину, Бо тихі, як осінніх падолист. Що коли б нас вчергове не купили, Хіба б ми учергове продались?! Та інородців вилаєм належно, Що й досі, кляті, не перевелись, І не дають нам спати в незалежній, І норовлять, щоб ми їм продались. І Україні, неспалим-купині, Поклянемося при святі дари, Що коли б нас вчергове не купили, Ми б вас, маман, їй-бо, не продали.