Над штормом, над шабельним зблиском, Над леготом теплим в житах Гойдається вічна колиска Маятником Життя. Життю – ні кінця, ні начала. І вічно по колу землі: Комусь – лебеді від’ячали, Комусь – ще сурмлять журавлі. Один передбачливо очі Прикрив ще за крок від межі, Ввійшовши клітиною ночі Тихенько: чи жив, чи й не жив? А інший – на кроки не міряв: Летів, і гримів, і… згорів, І люди відкрили в сузір’ях Зіницю нової зорі. Коли б загадали: – Хочеш, Одне лише слово твоє – І вища – лаврова! – почесть Чоло твоє обів’є, – Я б вибрав найвищу почесть: У чистім і чеснім бою На чорному мармурі ночі Зорю записати свою!