Прямовисним багнетом прорізавши серпень, Сонце круто ввійшло у босонський граніт… Причащаються серби. Прощаються серби – Від малого до сивого… Небо гримить. Чорні ризи отців. Біла паморозь болю… Пам’ять важко долає баюри й корчі – Через шість віковіч та на Косово Поле, Де над сербською тугою стогнуть сичі. Брате сербе… Ти знову стоїш наодинці У двадцятому віці на смертній межі. Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці На “фантоми” змінили горбаті ножі. Схаменімось, братове по вірі прадавній! То не важить, чиїх ми племен і родів: Сатана замахнувся на світ православний, На чертоги і храми отців і дідів! Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, – Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю. Бо, коли не врятуємо сербів од смерті, Ми погубимо совість і пам’ять свою! Осінившись триперстями, у вірі – єдині, Ми укріпимо зладою душу і плоть! І якщо навіть світ нас полишить, як нині, – Ми – незборні, бо з нами Господь!