Хмара грізно суне за Бориспіль. Темна тиша опада в лиман… Де ж ти, Хмелю, де ж ти забарився, – Богом нам дарований Богдан? Чи забрів по славі до зовиці, Чи забравсь по старості на піч, – Де б не був ти, Хмелю, озовися, Доки нам ще не одбило річ. Обступає душі наші грішні Кредиторів нещадимий стан… Хто, Богдане, володіє грішми – Той тепера в Україні пан. Потойсвітнім страхоліссям дише Сиза туча з неба до низів… Гей, вертайся, гетьмане, скоріше, Заки грім нам дух не поразив! Бо вже наша старшина вельможна, Честь і вклади збувши за кордон, Натякає здалеку: “А може, Так воно й судилось іспокон?” Облягає Київ різнолиця Сарана із чотирьох сторін. Як здамо, Зиновію, столицю, – Хто ж замовить поминальний дзвін? А ми пієм гучно: “Ще не вмерла…” І собі доводим: таки ж ні! Та ізнов долаємо Говерлу Всім собором, ще й при знамені. І вже так стискаємо держало, Що незмога й глянуть догори: Чи, бува, на прапорі державнім Ще не помінялись кольори? Гей, вертайся, Хмелю, доки світу, Бо чомусь не йде із голови Щось немовби про варшавське сміття, Щось як начебто про грязь Москви… Так Варшава ж замела в оселі, І Москву підметено зело… То вертайся чимскоріше, Хмелю, Доки нас під когось не звело, Щоб потому плакать і ридати, Сипати на лисини золи, Що, мовляв, трикляті супостати Нас ізнов у ярма запрягли. …Хмара встала з висі до пониззя, Темна тиша впала на лиман. Де ж ти в трясці, Хмелю, забарився, – Богом нам дарований Богдан?!