Про світ увесь казати не берусь, а все ж траплялась і мені нагода у світі многоликім побувати, що гув, як вулик, у стонадцять мов, дивуючи одмінністю ландшафтів, повір’їв, рас, і рис, і кольорів. Та з-поміж див, дивин і дивовиж – одне- ніяк збагнути не в спромозі. І щоб сказати: надто вже замудре, так ні ж – простішого дарма й шукати! …Є тип людей, чи, пак, стереотип, що зустрічається у кожнім краї клішований: в Канаді чи у Штатах, в Японії, на Фіджі чи в Парижі (немовби їх з держави у державу везуть поперед тебе: тільки вчора, здається, у Нью-Йорку розвітались, а він уже у Бельгії стрічає, хоч в іншім строї, а з лиця – той самий). З ним вельми легко увійти в контакт: говорить мовами усього світу, достоту жодної не знаючи. Одначе для діла – саме стільки, скільки треба. (Для серця ж… А до чого тут воно, коли про діло йдеться?) Як правило, натурою широкий, без комплексу місцевих сентиментів, він незлобливо, зверхньо посміється над вашим і тутешнім пережитком, чи, «хай по-твоєму, – патріотизмом». Обніме широко, через моє плече на власну позираючи лівицю з годинником японським: чи не довго? І тільки вже біля самого трапу, одвівши очі, кине мимохідь: «Ну, як воно ведеться там у нас… У вас, пробачте, як тепер живеться?» І, схаменувшись, похапцем наклеїть зневажнии сміх модерного хлопчини, що вчасно збувсь наїву хутірського: «Усе ще там… про корінь гудемо?» І, жестом міжнародним поплескавши по рукаві, пластмасово докине: «Ну що ж, давай… Лети в своє гніздо. Салют усім!» – і кроком діловитим господаря, вважай, усього світу сягнисто рушить у людський загал. І тільки на якомусь перехресті, упевнившись, що я його не бачу, він раптом опаде, немов листок, прибитий вітром із чужого саду. Прижухло-сіре, в кожнім регіоні однакове, притерте до ландшафтів, розтане між відсталих автохтонів, що поспішають до свого гнізда. Від них несе міцним робітнім потом, чужим вином, наїдками чужими, які для кожного із них – свої. І, доторкнувшись їх живої плоті, воно зів’яне, як стара газета, прочитана і кинута в смітник. …Стоїш, розгублений: чи був насправді? Та був же, але наче… й не було. І тільки у бензиновому смозі лишився присмак диму сигарети та в присмерку – якісь чи то дві крапки, чи очі. І невловна тоскнота чогось реального: «Ну, як воно тепер у нас… у вас, пробачте?» …Літак припав до рідного бетону. Зітхнуло серце: слава Богу, вдома! Виходжу легко із аеропорту, а він… уже біжить назустріч радо і, міжнародним жестом поплескавши по рукаві, одною з мов планети (здається, українською сьогодні) гука бадьоро: «Ну, здоров… Салют! То як воно тепер у нас там… пробач, у них живеться?» І вже хазяйновито закида твою валізу на моторну тачку, і щось крізь награно бадьору маску прислужливо-лякливе прозира, і в двох кутках, де мають бути очі, жовтіє туга двох листків промерзлих, прибитих вітром із чужого саду, яким немає вороття назад. Бо де той сад – забулося давно. …Страшніше смерті, як нема де вмерти. Коли для всіх однаково ти свій, чужим для всіх лишаючись одначе.