Продираються поповзом Крізь міста і ліани рік, Посковзнувшись на полюсі, Падаю на екваторі, А тебе все нема, Зачепилівко. Тільки глобус поголений, Набік схиливши голову, Іронічно буравить зіницями Респектабельних міст і столиць: Мов, по наших масштабах Вроді й нема Зачепилівки. – Як це так, що нема Зачепилівки?! – А отак! Випадає з каталогу… – Та плювать мені на каталоги, Коли я реально – не в сні – З пацанами хвацько катався На соняшничині. Коли мазали баба наші До Великодня около І корови несли із паші Вим’я, сповнені молоком, Коли сонце кружком макухи В сорок шостім котило в полин І ми землю, як жорна, рухали, А як рухали – отже, й жили. Отже, є і була Зачепилівка! Але глобус круглоголовий, Уявивши, що він і справді Ледве чи не сама Земля, Одвернувсь і прорік пихато, Що, мовляв, він і так навантажений Океанами, і хребтами, І державами із столицями, І містами многомільйонними, А дрібниці на кшталт Зачепилівки Взагалі не цікавлять його. – А хіба це дрібниця, коли Моя мати побожно надвечір Дістає з голубої печі Повновидий, як місяць, хліб! А коли вона ранком гожим Із тітками іде на пар, І незмінна її сапа На ручний кулемет похожа! Але що я тобі доводжу, Паперова твоя голова! Бо хіба тобі зрозуміти, Що, можливо б, сьогодні щезла Не одна з твого лоба столиця, Коли б мати моя у червні Мого батька не провела, Щоб вдовою тепер сивіти; І коли б зачепилівські хлопці Не лягли тоді нагло навзнак Під Варшавою, на Сапун-горі, Вподовж Ельби і під Берліном. Не вернулася рота в село: В сіру землю пішли – не в мармур. Може, хтось і намарне… Та без роти тої не було б Ні дивізій нових, ні армій. А без армій тих не було б І Останнього Залпу. Вірю в пам’ять і серце людське: Десь на теплих його півкулях Є село моє – Зачепилівка!