Високодостойному Левку Лук’яненку – на роздум Довго гризли… Таки прогризли. Влізли в корінь, мов хробаки. І регочуть на нашій тризні, Спорожнивши носи ослизлі В решетилівські рушники. Дуб всихає і просить: “Пити!” Ми ж на стогін – у дві руки Обрізаємо з нього віти, Щоб сокирою підгострити – В лютім розбраті – на кілки. Ділим хату та межі краєм: Праві… Ліві… І – напролом! І не зчулись, як в ріднім краю Опинились у сінях скраю, А вони вже – за отчим столом Хліб їдять наш, від поту білий, Часом кинуть шмат за поріг. Батьку Левку – і сміх і гріх: Та чи мало нас прийшлі били, Що ми й досі б’ємо своїх?! Ще й дивуємось: хто ж це – леле! – У вожді напоумив левам Баранів – на ганьбу і гнів?! …Ех, не так було б гірко, Левку, Коли б лев уже вів баранів!