Коли повернуся до вас, вже одягнутий в камінь, – Я камінь зніму із душі і квадратних рамен І стану легкий, мов хмарина в дорозі на Канів, І ввіллється в душу, як в чашу, козацький ромен. І стануть нікчемними виляски “слава-неслава”, Порожній двобій язиків ні про що і про все, – Коли я побачу, як сонце голубить отави І мудний мурах обережно личинку несе. Пощо тоді, хлопці, каррарський заманливий мармур, І золото Креза, і вкупі з хвалою – хула, – Я віддаю за одне недоспіване: “мамо”, За те, що долоню мою освятила бджола. Пощо тоді слів перелітних лукава пороша, Холодні обійми майстрів залаштункових справ, Я все віддаю за хустину у синій горошок З далекої пісні про ту, що любив, та не взяв. Я все вам прощу, побратими і недруги вчені, – Хай доля врожайного вам надарує дощу! Але не прощу і пилинки на образ Шевченка І зламану гілку калини повік не прощу! Тоді я прийду на відплату, одягнутий в камінь, І рухом гранітним змету крамарів і сутяг, І хай мене судить по правді і совісті Канів – Єдино Верховний мій і Повноважний Суддя!