…Однак ця загониста діва, В коштовностях – як на показ, Мій порух урвала дратливо: – Я щось не пригадую… вас. І враз одвернулась в гордині У темінь, холодна така. І шуба її соболина Сахнулась мого піджака. …Мені ж пригадалось наразі Дівча у кохтині льняній, Як ми ще у п’ятому класі Чомусь затинались при ній. У кедах і братовій робі Їй легко і зладно було. І золотом чистої проби Її ластовиння цвіло. І щось обізвалось забуте В зіницях її – із глибин: – Я вас… пригадала… – Та круто Спинивсь обіч нас лімузин. І вийшов із нього неквапом, Увесь в ланцюгах, як варнак. Загріб її знехотя в лапи І кинув, мов річ, в “кадилак”. І два охоронці камінно, Як привиди, встали з пітьми. І брязнули дверці кабіни, Мов ковані двері тюрми. У сяйві ліхтарнім осінні дощини, спадаючи з віт, Світилися, мов ластовиння Далеких, невернутих літ. І щось затепліло на віях – І згасло в холодних дощах, І вперше відчув, що навіки Я з чимось красивим… прощавсь.