Я тим уже боржник, що українець зроду: Бо доля, певне, в гуморі була, Коли у посаг нам давала землю, й воду, І голубого неба в два крила. Мій ситий чорнозем плодючий, наче жінка. Історія глибока, аж отерп. Це, мабуть, тільки в нас на золоті обжинки Завжди напохваті зі сміху литий серп. Зайди в моє село – куди твому едему: Ставок. Хрущі. Гаїв зеленограй. А молодик такий, хоч зараз в діадему Даруй своїй Чурай. Багата моя Січ була не п’яним скопом – Могутніми синами! І коли Панічно борсалась перед врагом Європа, Я вислав їх на смерть, щоб ми і ви жили. Міцнюща моя кров! Жаркіша від огнива. І, певно, не дарма татарський людолов Вогонь моїх дівчат висмоктував хапливо, Щоб освіжить свою уже осінню кров. Женуть потужний сік мої гучні городи В округлість кавунів, картоплі й цибулин. Заходь і вибирай, як в тебе недороди. У двері входь. У вікна вже були. Я всесвіту боржник: не кожному вточило Такого, як мені, пісенного вина. То пригощаю: пий і прилучай до сили, Хмелій і веселій – доволі вам і нам. Не кожному така судилась вечорова Тужава туга – небо досягти. То я подарував у всесвіт Корольова – Нехай і вам щастить безмежжя осягти. Ні, я не обраний на ролю месіанську. Усе, що мав, і все, що на віку Дісталося мені від долі-посіванки, Несу його на спільну толоку. Це щастя – мати у вселенськім домі Свої борги і місце у строю… Я всесвіту боржник! Але комусь одному – Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою!