Над Полтавою – літо бабине. У Санжарах – падолист… Що ж ти, мила, зі мною бавишся: Став я тінню – подивись! Я біжу, аж іскри порскають З-під років, як з-під чобіт… Ну навіщо мені ти Ворсклою Зав’язала білий світ? Я ж не камінь, та я ж не дерево. То допоки – одвічай: Я на цім, ти на тому березі, Посередині – печаль? Може б, я до якої горлиці Перекинув тихий міст, Але ж ти мені, мила, Ворсклою Зав’язала білий світ.