І явився з ночі Ворон, чорно-сизий, як рілля. – Звідки… ви? – отерп мій голос. Одвернувсь: – А звідтіля. І загруз у верховіття, наче привид з потойсвіть. У його залізних кігтях щось окровлене тремтить. – Що там… що то в кігтях б’ється? – захитався мені світ. – А-а, тремтиш? То людське серце – маю здобич на обід. – Чи далеко ж ті… угіддя, звідки здобич припасли? – Там, на Косово, де сербів косить смерть у три коси! – Леле! Що ж ми тут розсілись: треба ж рятувать братів! – Сплюнув жовч: – Досидівсь, куме: я по тебе прилетів. – Ох, біда! Коли б же знали, ми б грудьми – супроти зла! – Обірвав: – Дарма лукавиш: ваша черга надійшла. Вам волали: “Гей, слов’яни!” Ви ж ховалися до нір. – І, крилом роздерши ніч, Увігнав у серце дзьоба, мов кривий османський ніж! …Місяць обірвавсь, як бомба, – Прямо меживіч.