Отак вітерцем перейти за леваду шовкову – Засвітиться гай, а за гаєм – село. І все проминуле до мене повернеться знову, А літ перебутих одразу немов не було. І я упізнаю хустину легку за плечима, Хоч стільки у ріках злетіло води! І ти мені тихо озвешся своїми очима… Та це вже – ніколи… Ніколи… Ніколи… Завжди. І я повернуся у пору мою світанкову, Відчувши в долоні пелюстку руки. І вперше промовлю колись не промовлене слово, І вернуться в осінь з тієї весни ластівки. Розтане сніжок на роками притомленій скроні. Повернеться листя в грудневі сади. І дзенькнуть вудилами юності нашої коні. Та це вже – ніколи… Ніколи… Навіки. Завжди. Залітна сніжинка сльозою зійшла на долоні, Морозом шепнула мені сивина, Що вже не повернуться юності нашої коні, Бо надто далека між нами лягла далина. Погасле багаття давно на вітрах холодіє, І стільки у ріках злетіло води! І час забувати тебе як незбуту надію… Та це вже – ніколи… Ніколи… Навіки. Завжди.