О жовтий квіт мелодії розстань Над строгими квадратами перонів… І тихий сум. І подано состав. І ти пливеш од мене на платформі. – Ну, що ж, прощай, – у котрий уже раз Губами вимальовую похмуро. А ти – і не дружина, й не сестра – Кладеш долоню на мою зажуру. Прощай… Мій плащ на осені прижух, І в тебе очі затаїли муку. А можна б раптом перейти межу, І ти – моя. І к бісу всі розлуки. Сказати полустанкові: “Прости. Набридли рейки. Час і до спокою”. Але тоді вже й ти була б не ти, І я б уже не був самим собою. Тож знов: прощай. Состав мій одійшов, Щоб ти виходила чекати знову, Щоб хтось дрібненько розтрусив смішок Над дивом платонічної любові. А я щасливий, що вручила ти Мені одвічну тугу за тобою, І хоч тебе лиш вигадав такою, Зате й вірнішу тебе не знайти. Зате я певний: ти, немов сосна, Чекатимеш на сірому пероні Навіть тоді, як спиниться состав І я уже не вийду із вагона.