Я летів красивим чортом На коні, як ворон, чорнім – Біла піна падала, мов сніг, – Ех, до тієї Чураївни, Що клялась від третіх півнів Рушники послать мені до ніг, Та до тієї… до такої, Що як поведе рукою – Солов’ї вмирають навесні! Я летів… А на Купала Дві зорі підбито впали, Заридав у глухомані сич… Гей, скоріше, коню-друже, Щось мені на серці тужно, Щось не договорює ця ніч. Та ще ж, як на чиюсь намову, Загубилася підкова… Щось недобре затаїла ніч. Я влетів з розгону в ранок Під високий білий ґанок, Де колись уста її пізнав… Тільки ж чом це так вогнисто Сіють музику троїсти? Чуєш, коню, що б воно за знак? Розчахнулись нагло двері – Став біліший від паперу: Вийшла Чураївна… у фаті. Тонко скрикнула, мов чайка. Випала у свахи чарка. Три музики зблідли, як святі. Вмерзнув повід у долоню. Так оце виходить, коню. Ми з тобою гнали крізь віки, Щоб Зеленої неділі Встигнуть… на чуже весілля? Де ж твої, Марусю, рушники?! Щось лепече про розлуку, Простягає білу руку, – Повертаймо, коню… в три хрести! Та скоріш від цього саду, Де зустрів я ніжну зраду. Та не слухай тоскного: “Прости!” Люто вилетів на греблю, Вдарив тугою об землю – Обірвались струни у музик. Закричали треті півні, Впала з горя Чураївна Головою в проданий рушник. Ще не раз ти, Чураївно, Скрикнеш чайкою осінньо, Коли я попід твоїм вікном На коні, як ворон, чорнім Пролечу красивим чортом, Хрещений весільним рушником. Ех, до тієї… до такої, Що як поведе рукою – Скрипка заголосить під смичком Та до тієї, до другої, До тії… та не такої. Під чиїм же, коню, ми вікном?!