І Тих відспівають, а вони – живі У наших душах, квітах, у крові… А ці співають! – хоча душа у них – яма. …Дивлюся, як поважно, хазяями Вони статечно всілись на траві В непогрішимій вірі, що – живі. Та й спритно ж ви нової затягли! Не встигли обізватись треті півні, Як над устами, що співали пінку, Козацькі вуса з викрутом лягли. А покажіться, хлопці, як ви є – Мої колись близькі, тепер – колишні? Гай-гай, видовище таке невтішне, Та що подієш – час бере своє: Сивесенькі. І зуби вже – не креш. І серце ледь не вискочить з орбіти. То нащо б так за молодими бігти? Себе і час, на жаль, не обженеш. Онуки, у загонистій ходьбі Оглянувши на вас, беруть на жарти: – Пощо мінять їм, як штани, штандарти? Вже ж треті поміняли, далебі, Впродовж лише останньої доби, – Та й зникли за юначий обрій свій… Сидять, захекані, мої колишні. – Не наздогнали? – запитав утішно. – А може, і не варт смішити світ? А може б, дати серцю одійти Від міньбища корогвами на стяги? Бо вернуться онуки із розваги – І не впізнають, де чиї діди? …Та раптом з Волги потягло – і враз Заґелґотіли, як сполошні гуси, – І вмить сховалися козацькі вуса Під бороди, косоворотки й… квас. З Дніпра війнуло – матінко моя: У змиг злиняли злякані кафтани, І вже тіла їх облягли жупани – Ну хоч пиши з натури Мамая! Дихнуло Еміратами – і вмент Уже клянуться ревно на Корані. І над чалмою в правовірній шані Зелений стяг розкрилюється в лет! А як Сінайський шмагонув парчу – Ураз припали до Звізди Давида. І ти ж дивись: устигли ще завидна Переметнутись до Стіни по колу Перевдягання душ. А душі ж – голі, Як в морзі… Але те вже – не столу. Бо що це ми і справді завели? Уже й Шевченкові до кольок смішно: Мовляв, зійшлися начебто ж… колишні, А й досі не сідають за столи? ІІ Ану-м стинай “московській” яничарці Голівку з пліч та булькнем в три стволи! То що, колеги, вдаримо по чарці За те, що ви живі… колись були? …За п’ятою оплачемо Вкраїну. Та зчинимо гризню за булаву І спишемо недолю і руїну На клятих інородців та Москву. А як не стане вранці похмелиться (Ще й сало закотилось у траву), Одне одному вцідим по мазницях І пошлемо когось… по мирову. Під щедрим кумпанійським Водолієм Ми знову зберемося за столи І десь на третім раптом прохмелієм: Чи ми жили, чи просто відбули? …Та вихор знявся – і пішло кружляти Перевдягання душ і тілесе. І хтозна: вус чи бороду чіпляти, Чи – про випадок – вкупі те і се. Кому годити і кого судити – Не добереш без пляшки і… Москви. То краще наливайте вже, сусіде, Та й почнемо із першої глави. І – разом: Ану-м стинай “московській” яничарці Голівку з пліч, та булькнем в три стволи! То що, колеги, вдаримо по чарці За те, що ви живі… колись були?