Коли здалось, що все пішло за доляр – Земля і честь, могили й вівтарі, Коли вже навіть провіщати долю Взялись не звіздарі, а крамарі; Коли здається, що саме повітря Настояне на лжі, немов одвар, Коли поет, як сутенер – повію, Кладе під владу Аполлонів дар; Коли вам чорне видає за біле, Не кліпнувши, зело писучий син І під стильовку стрижені дебіли Полюють на людей, мов на тварин; Коли, здалося, світ дійшов до скону І все людське убито до осердь, – За невблаганним всеблагим законом Приходить смерть. Коса її надземної ограни, З металу, непідвладному іржі, Вона не загляда у табель рангів На суднім рубежі. Для неї всі однакової міти – Король чи старець, щедрий чи скупий, – Вона – остання справедливість світу, Яку нікому в світі не купить: Ні фарисею, що служив мамоні І Україну гнув на свій копил. Ні злодію державному в законі, Що навіть Зевса з челяддю купив. І відступає туга з-перед серця, І щастя молить: “Зупинися, мить!” І варто жить, і прагнути безсмертя, Коли є смерть, яку не підкупить.