Пам’яті Олексія Антоновича Вовнянка Як несли його тихо в нове житло По бруку, по бруку, по бруку, – Був місяць май. Сонце пекло. …Мерзли руки. Сизий пил опадав на хрести перехресть. Зітхали старі: відмучивсь. Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр: Грали учні. А коли проминали школу і сад, Молода… молоденька антонівка Підійшла до труни, сахнулась назад: – Олексію Антоновичу?! Та чи він не почув, чи удав, що спить, Бо несли його високо-високо, Тільки пальці, здалось, ворухнулись на мить, Наче листя, на жовтні висохле. Обіч шляху тулилися скромно авто. Шоферюги, на слово колючі, Сигарети ховали в рукав. Бо то Були його учні. Затихали у хатах дрімучі сварки, Видихалися чвари ядучі. І^стояли сумирно дебелі дядьки – Його перші учні. А один, що сивухою очі залив І таке – не при дітях – варнякав, Як побачив його, ураз прохмелів І по-людськи заплакав. А один генерал, увесь в орденах, Що звитягою смерть перевершив, Прочитав телеграму. Збілів, як стіна. Вперше… Я додому прийшов. Похиливсь, як верба. Триста лих мені дивиться в вічі. То за віщо ж до всього ще й ця журба? Ах, за віщо, за віщо, за віщо?! Як могли ви, учителю, вмерти, коли Мені й так до нестями прикро? Я ж вам вірив, як Богу. Мені ви були За отця, і Духа, і… приклад. Та коли б хоч вітрища ламали кущі Чи осіння осмута висла, Та коли б хоч лили трафаретні дощі, – А то ж май зацвіта, як пісня! Він сказав: – Не вдавайся до самобиття. Не спіши головою з кручі. Я тому саме в травні лишаю життя, Щоб його цінували учні.