Вже триста з гаком штатні муедзини (Не з мусульманських, а з тутешніх крес) Так гучно скімлять у кущах калини Над крученою долею Вкраїни, Що, схоже, мають з того інтерес. Часи мінялись, а вони – однакі, Хоч починай із чистого листа: То жебрали маєтність у поляка, То плакались цареві за невдяку, При цім обом цілуючи хреста. А вже народ любили – до невтерпу! (Зазвичай нишком, щоб не чув москаль). Та косували масно на Мазепу: – Ну вже ж і півень, цей старий… мастак! Що дівці б ще – на гульки до світанку, Воно ж, старе, звело її в коханки. При гетьману ж – до смертного одра! – Клялись Вкраїну боронить запекло. Але не встигло й гримнуть з-за бугра, – Умить Петрові продали Мазепу, Як той навзаєм – клятого Петра. А сам гайнув зі шведами подалі, Лишивши славних козаків… на палі. Сидить козацтво над Дніпром ревучим. Вже й швед цікавиться зоддалеки: – Воно на палях… ніби й не з руки? – А нам, – відповідають, – ніби й зручно: І видно все, аж ген, поза Батурин. І так же ловко плачуть там бандури! …Віки пливуть, А штатні примазенки В Європі бродять, як і при Мазепі, Випрошуючи кусень “під народ”. Та назирають: скільки хто їм кине У шапку. І, загрібши до полтини, Поза народ несуть у свій вгород. Уже ж і воля їм далась, як путнім, Уже й в Центральній Раді прорекли, Що ми, пак, суверенні й самобутні, Та, лиш з Оки гармати заревли, – Дітей послали умирать під Крути, Самі ж на закордноння потягли Оплакувать “безвинно незабутніх”. І, повернувши із країв замежних, Уже й тепер – в посутньо незалежній! Так само плачуть у кущах калини Над страдницькою долею Вкраїни. Та лічать до останньої полтини, І хто, і скільки їм “на сльози” кине. Та все до Круг женуть, як на пожежу, Де на могилах в жалобних одежах Такі плачі витискують з грудей, Що вже й народ по оба побережжя Замислився: – А хто ж послав дітей На вірну смерть, у пазурі ведмежі? Доскіпуються – і не без причин: То доки ж слухати оцих манкуртів, Що кинули дітей на смерть під Крути Та ще й ридають, гейби не при чім?! Чи думають, що нам одбило пам’ять? Що ми й донині сидимо на палях? Чи, може, сподіваються вони, Що нас навік бандурами приспали? Егей, лукаві, – хай громи вас палять: Ми вже давно прокинулись, пани! Ми вже давно пронизуємо оком Всю темінь ваших душ, до глибини Проїдених, як шашелем, пороком. Над вами помсти нависає крук. І, доки сонце обертає круг, – Вам кам’яніть довічно на колінах, Вимолюючи прощу у невинних… Та чи простять вам – вбиті – із-під Крут, Якими ви прикрили підлі спини, За смерть дітей купуючи Вкраїну?!