Олександрові Сизоненку Народе із трипільських запорогів, Древніших за святий Єрусалим, – Та скільки ж можна на чужих пророків Молитися, не вірячи своїм?! Невже ти, сивий. хрещений на криці, І досі віриш, як дитя, – у сон, Що прийде хтось у царській багряниці І принесе тобі Новий Закон? Чи задля того всі гріхи за тебе Спокутував Розп’ятий на хресті. Аби чекать, щоб Він зійшов із неба Ще й хату твою власну підмести?! І, замість того, щоб йому навзаєм Воздати за старждання і жалі, Ти в капустах зіщулився, мов заєць, На власній з діда-прадіда землі. Вставай та вижени співців нікчемних, Які вже так зарюмсали тебе, Що коли кури не склюють знічев’я, То кіт, їй-бо, у попіл загребе! Та клич Шевченка крізь облуддя голе Обрізаних указів і повчань, Та просвіти себе його глаголом І, зрештою, самим собою стать! Повстань державо врівень високостям, З глибин Трипілля, як з води й роси, Щоб, зачудований козацьким зростом, Запрагнув світ до тебе дорости!