У колгоспі зітхають корови печально, Бо я дядька везу в лікарню. Він лежить на гарбі, як святий із Почаєва, Сивий-сивий і мудро безхмарний. Поперек йому біль пропікає та ломить, А він ще й шелестить губами: – Ти давай через ліс, щоб поменше знайомих, Бо невдобно – лежу, як барин. І мені зрозуміла тривога дядькова, І ніяковість зрозуміла: Він уперше в житті не править конякою, А лежить на гарбі без діла. І од того лице його полум’ям дише, І зривається з уст трійчатим: – Це ж сказитися можна, туди його в дишло, – Цілі дні без роботи качатись! Потім тихо, сховавши в зіницях болі, Нахваляється дядько на завтра, Що оце хоч книжок начитається вволю Про любов та про космонавтів… Шкандибає гарба по бруківці райцентру, Пропускаючи авта коректно. І стоїть край дороги забута церква, Як невдалий макет ракети. А ми їдем двадцятим сторіччям конякою, І мій дядько глаголить істину: – Це ж подумать, яким треба бути одчаякою, Щоб рішитись в ракету сісти?! І лежить він на возі, важкий і нароблений, І сіда йому сонце на лоба. І незвісно, кому треба більше хоробрості: Космонавту чи хліборобу?