Дихало вільхою, тихою втіхою – білим сном… Раптом наїхали віхоли звихреним табуном! Снігом-завіями вії завіяло – білина. Ні мене, ні її – тільки сива пелена. Де ти поділася? Все завертілося – збився з ніг. Може, на полюсі? В чортовім колесі – п’яний сніг. В дикому клекоті, білому реготі – свист, содом! Через тин – покотом світ пішов догори дном. Крутить у лютому хугою лютою – аж кипить! Все переплутано білими путами – втратив нить. Кличу я лебедем. Відгомін – лепетом пада в сніг… А нехай тобі грець – переметено поріг! Вилечу з віяла верхи на вихорі – в білограй. Вдарю острогами понад тривогами: доганяй! Хай оті віхоли з розуму з’їхали – все одно Я тебе перейму, хай там покришка чи дно!