Провістило журавлиний перелет. Розтулило спраглі дзьобики бруньок… Одягну я по-козирному кашкет І візьму самій весні під козирок. Та й піду я поза лугом, через гать Молодим своїм надіям навздогін: Саме час-пора коня мені сідлать. Тільки де ж це він завіявся, мій кінь? По дорозі мене вітер обганя: Груди – колесом. А хмари – з-за халяв. – Гей, – питаю, – чи не стрів мого коня? Ніби вчора ще тут попаски гуляв… Вітер з подиву спинився зоддалік. Зміряв поглядом, всміхаючись незло: – Щось ти, – каже, – чи не спутав день за рік? Від учора вже… піввіку одгуло! Вже по коню твому вихолов і шлях. Навіть ворони його не встерегли… Він же попаски гуляє у піснях, Збрую ж рокери для форсу нап’яли. …Схаменувсвя: на плечі – осінній лист. Вже мій вечір проминає сум і сад, А навстріч йому з-за рогу, ніби лис, Підкрадається нечутно листопад. Потемнілося від холоду воді. Зарипіло по-старечому весло. Розкотилися літа, мов жолуді… А, їй-богу ж, гейби вчора все було. І коли воно, те вчора, відгуло? І куди воно, те вчора, відпливло?..