Старомодний поет ген із того наївного часу, Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, – У якімсь напівсні відхиливсь я од звичної траси І не згледівсь, як зопалу вибрався у потойсвіт. Мов сновида, бреду у слизькій до огидності твані, Де жують, і жеруть, і злягаються на видноті, І над Вічним вогнем потирають долоні захлані, І справляють нужду на солдатські могили святі. І снують, і кишать, і розпродують все, до зернини. В цьому хижому шабаші я – одинокий, мов перст. А довкруг – ні душі, позаяк замість душ – порожнини, Лиш такий же самотній до ніг моїх тулиться пес. Що за скрегіт вночі? Углядаюся в темінь погрозну: Двоє чад із надгробка здирають дідівську зорю І здають дефіцитну – за мірою циніків – бронзу, І на виручку колються, сходячи в землю сиру… І коли вже здушило щось темне відразно і вогко – Спам’ятався: стою біля хати в далекім… колись. Із вікна мені світить дитинства довірливий вогник, А над книгами звично мій перший учитель схиливсь. Він пита мене: – Сину, а що це ти зблід, як з навроків? – Та приснилось, – затнувся, – таке… хоч на дерево лізь. – То, козаче, не сон. Прогуляв ти в дитинстві уроки – Саме ті, на яких ми проходили… капіталізм.