Д. Тендюку Я родивсь безнадійним романтиком – Дон Кіхот у масштабі села… А любов моя з синім бантом До практичнішого пішла. Потім хтось по секрету (між нами!) Передав мені з уст в уста: “Я до нього з серйозним наміром, А він – чуєте?! – вірші чита!” Але я не пославсь на рейках І до циніків не помчав. Тільки пізнім осіннім рейсом Завітала до мене печаль. Журавлиним крилом ласкаво Повела: “Не сумуй, відболить”. І за спомин у чуб русявий Запекла сріблянисту нить… Дон Кіхоте, гідальго мужній, Що це кінь твій баский поник? Часом важко бува нам, друже, В цей двадцятий практичний вік. Скільки їх, од вдоволених сонних, Добре виглажених, як плац, Приміряло на стіл кухонний Твій легкий романтичний плащ. Чуєш: он вони, добре влаштовані, І за всяких умов – “на коні”, – Із своїх умебльованих штолень Пропонують програму мені: – Що ти, хлопче, розводиш паніку І нервуєш людей щораз? Ну, нехай Казахстан. А Іспанія? Що вона тобі – тітка, сестра?! Рвешся у бій. А кому це нада? Хочеш грому – сходи в кіно. І, між іншим, уже барикади Вийшли з моди давним-давно. Дон Кіхоте, давай-но пісню, Та поділим на двох плаща… А їй-богу, вона залізна, Древня логіка у міщан. Може, справді і нам вже треба Якоритись на супокій? Почекайте: а як же небо?! А дорога, а вірний кінь?! А земля, що петляє колесом, А фіалки, а солов’ї! А іще ж не відкриті в космосі Орхідеї твої й мої! І не всі теореми доведені, Не дочитані всі казки. І не вся ще земля заметена І побілена на святки. А іще… За далеким квітнем, Аж на станції Солов’ї, Жде мене Дульсінея в блакитному Із моїх заворсклянських країв… Дорозмножуйтесь в теплім болоті, У помірність одягши свій ляк… Я кажу: не було б Дон Кіхотів, Вже б давно посивіла земля!