Диптих І Застилають столи господині від хати до хати. До травневої учти збираються мовчки солдати. Зоддалік, при вікні, стала пам’ять війни І ніколи уже од вікна не відійде. Обнялися по-братськи, неначе побачились вперше. Пожурилися трохи, що стало з літами їх менше. Пораділи весні, що зростають сини, Тужавіють сини, а вони опадають… Я вклоняюся вам по-синівськи доземно, солдати. Я молюся на ваші святі перемоги і втрати. Тільки ж ви не сурміть ув останній похід, Тільки ж вічно живіть. Ми вам рясту у ноги постелим від хати до хати. Надаруєм онуків, немов ластів’яток, до свята. Тільки ж ви, доки світ, не відходьте в граніт, Тільки ж вічно живіть! ІІ Чи не досить, поете? Війна рокова Сорок літ як в траншеях дріма. І в солдатських листах вигасають слова, Та й самих адресатів нема. І не варто полохати маминих снів – Хай їм ліпше онуки гудуть. І не треба гіпербол: полеглих синів Вже й пороги отецькі не ждуть. Гей, на ратних полях – полини, полини. Забуття осіда, як зима… Так чому ж я і досі біжу із війни? Запитав би, так… батька нема. І летять жайворонням у ті полини Онучата, мов доля сама. Так чому ж я і досі біжу із війни? Запитав би, а й неньки нема. Час од спалених весен втіка в голубе. Тільки ж пам’ять рокоче в диму: – Ти про себе забув. Так запитуй себе, Щоб тебе не спитали: чому?!