Я тебе любив, я так любив, Горе моє, зоре, ладо-знадо, Що слова од щастя розгубив І ніхто довіку їх не знайде. Я до твого двору, сам не свій, Лебедем приходив, як на свято, Тільки ж ти, немов на рану сіль, Кидала лукаво: “Здрастуй, свате!” А якось мій батько уночі Підстеріг мене та й каже: “Хлопче, Ти до неї стежки не топчи, Там давно сусіда стежку топче. Знаю, що болить, як на ножі! Тільки вже нехай воно… як вийшло. Вдар о землю лихом, не тужи – Та й шукай собі до пари іншу”. Я покинув з туги все як є. Біг понад сльозою на край світа! Тільки ж ти на горе на моє, Де б я не ступив, зорею квітла. Чи мені хто зіллям поробив, Чи заворожила зла ворожка, – Я й тому й дружину полюбив, Що вона на тебе трохи схожа! Думав, що зійшло за плином літ… Але, як побачив тихі ружі, Солов’єм затьохкав білий світ, А мені на серці – чорно й тужно. Вже твоя коса як у диму, Лиш мені ти світиш юним станом. Стала ти дружиною йому, А мені навік зорею стала!