І День був якийсь непевний. Щось по колах округ бродило – Незриме, хиже й обережне. Сторожко темніло. Учні нервувалися: “Де ж він?!” (…І тоскно, як олень, поранений смертно, Він скрикнув у небо, позначене смерком: – Отче! Невже не обійде мене Чаша сія… від Тебе?! Глухо мовчало Небо. І Він прочитав Із німотної сині: – Не обійде… Сину…) Учні нервувалися: “Де ж Він?!” Хтось м’яв механічно Порожню пачку “Прими”. Куриво дорожчало панічно: Їла інфляція. Інші тинялись, Немов у прострації, Тамуючи внутрішню дрож. Спросоння Просіявся дощ… Пробудило смоковницю. Хитнулася тінь на околиці. – Нарешті, – прошелестіло полегко, як шовк. …Прийшов. Так, ніби нічого й не сталось: Він таки умів триматися! Навіть у пустелі, Коли спокушав Його Сам лукавий, – Стояв так, що дивувалися скелі. Обвів громадку Відчуженим зором: Бачив і знав, Недоступне учням. Ладнались до вечірньої учти. …Знав, що сподіється вранці, Коли Його поведуть. І раптом – зніяковів, Ніби школяр, Що підгледів те, Об чім не дано їм відати. “Не відають, що… вчиниться!?” Обпекло гнівом. Але спохопився: “Чи винні, що їм не дано?” Зітхнув, Всепрощенно і скорбно. …Сіли за стіл. Уділилися хлібом. Вино багровіло, мов кров. Кусень не ліз у горло: Кутуляли над силу. Хтось плямкнув – І осікся. Але тишу було осоромлено. – Сьогодні один із вас Зрадить мене… – Сказав стомлено. І усміхнувся гірко: “Та хіба в тому їхня вина?” Сахнулись од хліба й вина. (Від жаху зіщулились, Зблідла трепета, Відчувши: за гілку її, мов тенето, Схопила мотузка і зашморг вужачо Згорнувся в кільце. І – чиєсь лице… І синій язик обвисає ледачо. О, тільки б не це!!!) Перезирнулися: хто се прорік? У когось нервово зламало сірник, Ніяк не міг прикурити – Руку звела остуда. …Двері були відкриті. На порозі стояв Іуда. ІІ Решта усе було за Писанням. Ізняли Його страдницьке тіло з хреста, Плащаницею згорено вкривши. І занесли у склеп, і поклали Христа На погребне, холодне узвишшя. А на третій, як діви прокрались у склеп, Щоб оплакати і помолиться, – Вже Його не було. Тільки сиве крило Опустила сумна плащаниця. І невимовний подив єство їм опік, Як за спинами Вісником Бога Горній Янгол постав і суворо прорік: – Хто шука серед мертвих живого? ІІІ …Мертві піють і п’ють. Тягнуть цвяхи з хреста На колекції та сувеніри… Перейшли у Апостоли учні Христа, Запаливши світильники віри. Мертві грають в політику, “водять козу” Та дівок загряницею манять. Оббирають, як липку, народ і казну, Обирають себе на гетьманів. І вже так Україні прилипло до губ, Так її закохали, пролизи, Що – дивися – небавом якийсь перелюб І за пазуху неньці полізе. ІV Вже таємна вечеря ішла до кінця, Коли, гостро відчувши колюччя Від болючих тернин рокового вінця, Він удруге сповідався учням: – А сьогодні один з вас мене вже продав… V Решту знаємо за Писанням. Вірую… Одначе: Що Його розп’яли на покуту усіх – То тяжка, але – істина, люди. Лиш єдине гризе – хай проститься мій гріх! – А чи й справді повісивсь… Іуда? VІ Владно сиділи в шинку вже нові хазяї: Сам Хрещатик їм слався під ноги. Всі однаково гожі. Достоту – свої, З напівслова познаша свойого. Налили у чарки як удатний оброк. А шинкарка ж, як фея, облесна! Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок Перебіг поза спини і чресла. Хтось засовався не по чину. Хтось невміло впустив чарчину. Третій раптом гукнув: – Тримайтеся! …Двері були відчинені: На порозі стояв… тринадцятий. “Добривечір”, – сказав. Свій крават розв’язав (Дещо й справді на зашморг подібний). По-свояцьки окинувши поглядом зал, Сів до столу. Як рівний. І – рідний. VІІ А Хрещатик новітній гудів, як базар. …Під шинком, прихилившись до муру, Очужіло сидів провінційний кобзар, Застегнувши на ґудзик бандуру. – І надовго зібрався мовчати, дідусь? – Зблазнював молодий переблуда. Посміхнувся кобзар у замислений вус: – Вже недовго… До Страшного Суду.