Та було у матері чотири сини. (Люлі-люлі. Гойда-хить). Колисала їх, поки мала силу. Виросли – пустила у світ. Як прощались – присягали, звісно, Ми ж тобі і те і се: І любов довічну, і вірну пісню У своєму серці принесем. Та й пішли собі на чотири боки: Хто плаями, хто шосе. Снопувались дні, скиртувались роки, Забувалось те і се. В того жінка вийшла якась невправна, В того клопоту як гусей. Третій побивавсь: “Діла державні”. А четвертий – те і се. Мати працювала в городній бригаді І любила борщ пісний. Перед сном, бувало, вмикала радіо, Як передавали пісні. А роки летіли, мов сиві коні… Вже й недобачати стала. Над очима клала дашком долоні – Ждала-виглядала. На двадцяте літо сини згадали, Вдарили у поли скрушно. Зрештою, на карті… село відшукали – Рушили. За поріг ступили: “Здрастуй, ненько, Вибачай, що трохи запізно. Так зате ж тобі ми, хоч і далеченько, А таки ж принесли пісню”. “То сідайте, діти. Дарма що тісно, Дяка, що згадали мене. А найбільша дяка вам за пісню! То, синочки, хто ж почне?” Перший зашарівся, наче ружа, Другий прикусив губу. Третій наполохано: “А чи зручно?” А четвертий каже: “Забув”. І чогось так боязко озираються, Мовби хтось у шию жене. Почекала мати та й знов питається: “Ну, так хто ж, синочки, почне?” Мовчать… То послала їм долівку ряднами, А собі у голови – кужіль. Перед сном ввімкнула звично радіо: Хай уже співають чужі.