І Вітер шугнув за пазуху – Лоскітно під грудьми. Чайкою стала запаска, Руки звели крильми. Вітер шепнув: “Злітаймо! Поговір – лихо з ним! Знаю: щоніч притайно Тужиш за тим… одним”. Охнула неутішно: “Змилуйся – не мани. Я б же до нього й пішо – Через стерню й терни!” Впали на груди коси, Чорні, немов журба. “Думалось… не збулося”. Схлипнула: “Не судьба. Зорі ж – мов царські гривні! Тихше – законний спить. Ти хоч до перших півнів, Вітре, зі мною посидь”. ІІ Вітер шугнув під пахви І перебіг грудьми. Стала сорочка птахом, Руки знялись крильми. Вітер шепнув: “Летімо! Тут недалеко… мить. Ти ж за її очима Тужиш із юних літ”. Важко зійшлось надбрів’я. Вирвалось на жалю: “Господи, як любив я… Як я її… люблю! Тільки ж – не довелося. Винні, мабуть, оба. Думалось… не збулося. Сталося… не судьба. Тихше, поснули діти, Вірна дружина спить. Ти ж хоч на дрібку миті, Вітре, зі мною посидь”. ІІІ Зорі – немов лампади. Місяць пішов на спад. Тільки – через леваду. Двоє в журі не сплять. Б’ються крильми щоночі В клітці своєї судьби. Вітер в кущах регоче: – Мучтесь, коли – раби!