І Якось брів я звільна полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, ніби лебідь, що на осінь відлюбив. Та й не згледівсь, як уплив я в голубу тональність неба. В пролісковій темі неба всесвіт дихав голубим. Голубим я став, як голуб із небесної купелі. Став я зовсім невагомий, ніби вечорова тінь. Все минуле проминуло спраглим видивом пустелі, все моє сумне й веселе одлетіло в голубінь. Десь у мене за плечима місто мляві сни бороло: важко чахкали заводи, тонко звискував метал. Там без лагідних півтонів кут вривавсь раптово в коло, коло різко розгиналось в прямовисну магістраль. Думав я, що все на світі тонко з’єднане у сутнім: все на світі творить в зладі неперервний колобіг. Думалось: коли б не знав я мову міста прямокутну, то округлу тишу поля вже пізнати б я не зміг. Ще подумалося: в громі молодих прокатних станів, у засмаглих дужих буднях, в пропотілих сорочках місто творить тишу поля ув оправі філігранній, носить ніжність, як дитину, на своїх важких руках. Думав я, що в кожнім серці є сьогодні, вчора й завтра. Є минуле і сучасне, перевтом гіркий вантаж. Думав: от би відшукати місто на учнівській карті, щоб те місто мало тихий, акварельний антураж. От Венеція, скажімо, голуба, немов гондола, а чи Ріо-де-Жанейро, як гарячий помаранч. От би з’їхать з піраміди, як в дитинстві – із стодоли прямо в казку, проминувши суєту, і сміх, і плач. От лягти б на дикім пляжі, як Адам один, без Єви, і, забувшись, наслухати, як осінньо спить Париж. Чи, обнявши стан гітари, завернути в… Крагуєваць. (Стій! Я ж думав – до Мадрида. Крагуєваць? Що це й звідки? Я вас не просив у вірш!) Чи лягти під крону лавра, вічного, як слава, древа… «Кр-рагусваць!» – знову різко полоснуло, ніби ніж… «Кр-рагуєваць» – ніби черга автоматна. (Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп. …Р-розколовся вірш). Пам’ять блима, наче ватра… Де це? Де це? Де ж це? Де?!! Карту… Карту! Дайте кар-рту!!! Серце, тихше. Тихше, серце! (Автомат – у центр грудей). Цвинтар… парти… цвинтар… парти… Карта: Париж, Афіни, Белград… Кр-ра-гу-є-ваць. Югославія (Будьте ж прокляті ви, карти! І той… день). Поховали без оркестрів. Пульс востаннє дзьобом: тук… (Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!) Тихше. Тиша кане в камінь. В тиші – зламане крило. Все ж забуте під роками, все ж травою поросло. Що ж ти тягнешся руками до мойого серця, пам’ять? Все ж минуло, все опало, все ж травою поросло. Тридцять років одмінилось. Скільки згадувати можна? Оновилось покоління, возродивсь втридцяте світ. Вже сини нащадків носять, як знамена переможні. «Ви од пам’яті,- хтось хлипа,- хоч онука вбережіть». …Може, й справді: хай та пам’ять в нашім серці відболить? II Син прийшов із школи. Гучно полетів портфель під стіл. Перед люстром окрутнувся. Скоса зиркнув у вікно. За балкон комусь петитом таємниче засвистів. Став нівроку. Чуб – на плечі. Джинси, списані з кіно. Я сказав педагогічно: «Прибери портфель на стіл». Він ліниво нахилився, буркнув: «Ну, почавсь урок». «Пробачай мені, шановний, але перше, ніж свистіть, ти б нам з матір’ю повідав, як з оцінками, синок?» Він скривився: «Ат, набридло, я ж казав, що все гаразд». Я нахмуривсь традиційно: «Ти б, шановний, тон змінив, це тобі не в класі, хлопче,– нагадаю в котрий раз. Я тобі не однокашник…» «Добре, тату. Зрозумів». Сірі очі. Білобровий. Вже під носом – перша тінь. (Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім… Ат, було). «Знаєш, цей географ, тату…» «Ти мені ці речі кинь!» «Ця історичка…» «Ти знову за своє, мені на зло?!» (А підтекстом, підсвідомо через пам’ять, мов крізь мрево: «Крагусваць». Як вони тоді сиділи: парами а чи по троє? Про війну Столітню вчили а чи про падіння Трої? Чи й вони, як ми, на парті імена свої лишали? А можливо, що по карті короля свого шукали?..) Я сказав йому повчально: «Географію завжди треба, сину, добре знати: вчення – світ, невчення – тьма». Посміхнувся він скептично, гумку пожував: «Зажди. То колись, у ваші роки… Зараз білих плям нема. Взяв собі квиток у касі, і лети, а хочеш: їдь». Я постукав пальцем строго: «Слухай, хлопче, і мовчи. (Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!) А історію,- натиснув,- особливо, сину, вчи». «Що ж,- зітхнув,- ти завше правий: роки, досвід і т. ін. Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне. Тільки: цур! На цей раз, батьку, йде розмова двох мужчин. Я уже давно дорослий. Ти проґавив десь мене». До паска потягся звично… і від подиву осів: Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні. Господи, коли ж це сталось? Певне, й справді я осліп: він уже дорослий зовсім! Хто ж простить мене мені?! «Слухаю,- сказав я хрипло.- Викладай усе як є». «Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент: от історія, скажімо. Що вона мені дає? Ну, було щось. Ну, минуло. А життя ж іде вперед! От розсудимо тверезо: раз було, то вже нема? А коли нема, що з того: сталося воно чи ні? Зараз, тату, космос кличе. Там проблем у мене тьма. Ну, яке ракеті діло, що було в старовині? Чи були троянські війни, чи тих воєн не було б, все одно злетить ракети, бо в моїх руках ключі. Ти пробач, що викладаю я свою прогрпму в лоб. І, коли я помиляюсь, доведи, а не кричи». *** Все довкруг, як мусить бути: входить вечір, мерхне даль. Зійде сонце. Зайде сонце. А затим настане ніч. Як банально! Як прекрасно все округлено в спіраль гармонійно: так було вже тисячу тисячоріч. О стрункий світопорядок – чергування вічний плин! Все так мудро у природі: день – за ніччю, ніч – за днем. Батько, роль свою скінчивши, віддає нащадкам кін. Все минає, проминає: день – за ніччю, ніч – за днем. Ідеальний ритм природи: батько вбитий, я – живу. Ах, який світопорядок: ну, поплакав – і забудь. О жорстокий ритм природи: вбиті падають в траву! О зміїна мудрість кола: ну, поплакав – і забудь. Що ж ти тягнешся руками до мойого серця, пам’ять? Все ж минуло, все опало, все ж травою поросло! «Може, сину, й не було?» – «Може, й не було. А… ти про що?» III «Та… просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?» «Ха! – соковито зареготав,- Не іронізуй, батьку, двадцяте жовтня. Ти ж завтра іменинник». «Хо-го! – відгукнувсь я у його стилі.- Все ж хоч одну дату ти таки пам’ятаєш. А ще кажеш: до чого мені та історія!» – «Отаким, старий, ти мені подобаєшся… в гуморі». – «Ну, ще б пак! Завтра ж я народився. Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року». «Оце точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там сходило і заходило сонце? В життєписі великих кожна деталь – на вагу зо- лота»,- він потягся до календаря, веселий і нахабно юний. «Не треба…» – перепинив я йому руку. Ліниво знизав плечима: «А то чому?» «Там… кров». «Та ти що-о?! – відсахнувся од мене ошелешено.- Яка… кров? Де? Нічого не розумію». «Зараз поясню, сину… документально: «В ніч з 20 на 21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім тисяч чоловік. Серед них – триста гімназистів. їх вели на смерть покласно, на чолі з учителями…» «А де цей… Крагуєваць?» «В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину. А ти кажеш: що мені та географія». «Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз… Я просто хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях. Ти ж народився за шість літ до… цього». «Е ні, сину, у цьому світі – ти ж учив – усе зв’язане: причина – наслідок, день і ніч, народження й смерть, куля і вказівний палець. День мого народження, як і ніч смерті Крагуєваця, увійшли у вічний колобіг народжень і смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії і… пам’яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці – кров». «Облиш, тату! Це вже… містика. Мені страшно, тату». IV «Не бійся. То Пам’ять стає при свічі. Он тіні якісь ворухнулись вночі. І жахом дихнула руда каламуть. І чоботи з ночі, як фатум, ідуть. Немає облич. Тільки вишкір зубів. Та усміх кривий на арійській губі. Стискається коло, як зашморг, ривком…» – «О, тату! То ж вітер гуде за вікном». «Ось Кеніг підносить правицю: “Moment” У компасі стрілка дзвенить, як стилет. І карта тремтить, як в Освенцімі плац. І око свинцеве – над Крагуєваць». «О тату, це просто здалося тобі: То гнуться дерева в осінній журбі». Педантичний арієць (в пунктуальності – теж своя грація) З чисто прусською точністю зводить дітей із-за парт. І в колонах по троє веде (“LіеЬе Кіnder!” /любі діти/ Дистанцію»), Акуратно, покласно на цвинтар, в сумний листопад. «Ідуть, як до школи. В портфелях – книжки. Сніданки завбачно поклали батьки. І зошит в клітинку на перший урок. І вчитель суворо вирівнює крок. Над свіжими ямами – глина руда…» – «О тату, не треба! То ж лист опада». «Шість тисяч сімсот вже вростають у ґрунт. А триста… на цвинтар покласно ідуть. Географ, немов на уроці, сказав: «А зараз ви бачите гору Триглав». І важко плечем ворухнула гора: «Вбивають людей, та народ не вмира». Історик старий повернувсь до дітей: «А зараз ви Косовим полем йдете. Тут пращурів наших, обагривши схід, косив ятаганом султан Баязід». І важко плечем ворухнула гора: «Вбивають людей, та народ не вмира». «А триста по Сербії мовчки грядуть…» «О тату, то ж гуси у небі пливуть». «Зірвавши мости, як бинти із грудей, метається Тиса: «Куди ж ви… дітей, Куди ж ведете ви невинних дітей?» …Невинних дітей?! Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в’язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби потішити дев’ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2-4-річних дітей і стріляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і кричала: «Тату, ще, тату, ще!» – і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: «Ви часом… не з Яновського табору?» Зірвавши мости, як бинти із грудей, метається Тиса: «Куди ж ви… дітей?!» …Фінал наближає рокована грань. На каски росою спадає туман. І в цьому фіналі, як літера «Ф», рядок починає руде галіфе. Порядок для Кеніга – понад усе: «Дистанцію, серби! Куди вас несе?! Покласно, слов’яни! Учіться, скоти, хоч зараз порядок і час берегти!» І перша колона ступає на пруг…» – «О тату, я чую: змикається круг!» «Директор гімназії рветься на смерть: «Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!» А Кеніг регоче: «Куди тобі? Weg! /геть/ Ми цілим в майбутнє, ти ж – Рlusquamperfektі» /давноминулий час/ Директор відрізав: «Ти знай свій курок: jedem das Seine. У мене – урок. /кожному своє/ Хлоп’ята! Лишилось нам кілька хвилин. З усіх вам уроків я вибрав один. Хай править нам цвинтар однині за клас: Історія, діти, сьогодні, у нас. Сьогодні не гоже підносити рук…» «О тату, я чую; змикається круг». «Оцінка єдина – для мене й для вас. її об’єктивно нам виставить час. Тож перше: під оком холодним війни уже ви не діти. Затямте, сини! Уже ви не просто родинний оплот, а воїни, хлопці. За вами -народ. Судьба наша вписана в святці хоругв». «О тату, я чую: змикається круг». «Вам холодно, хлопці? Так завше було, коли одинокість студила чоло і око свинцеве прискалював крук…» «О тату, я чую: змикається круг». «На кожному слові даю собі звіт: усім було страшно лишати цей світ. Ба навіть героям найвищих орбіт – і їм було жаль полишать білий світ. 0 як їм хотілось гукнуть: «Промини!» Так чом же, питаєш, герої вони? На кожному слові даю собі звіт: герої в собі відчували весь світ. 1 те відчуття їм ставало за щит: хоч він упаде, так стоятиме ж світ! Тож в Косовім полі султан Баязід не просто на серба ішов, а на світ. І кожен із сербів давав собі звіт: хоч він упаде, та стоятиме ж світ, Не треба, слов’яни, підносити рук…» «О батьку, я чую – завершився круг». «Он Кеніг піднявсь на колонах чобіт, в приціл назираючи вічність і мить. І дума, що от він натисне курок і крапкою кулі закінчить урок. Нещасний! Чи він оддає собі звіт, що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!» «А Кеніг регоче: «Облиште слова! Слова перед кулями, діду,- трава. Я просто зведу автомат на живіт – і в яму, старий, і тебе, і твій світ. І це вам потвердять шість тисяч сімсот, а він тут розводить про честь і народ!» Учитель замислено глянув в зеніт і тихо сказав, а почув увесь світ: «Як рід і Вітчизна – всього лиш слова, то що вам говорять… Белград і Москва? Майоре, а пам’ять в якому ряду?» І Кеніг темніє ураз на виду: «Старий, ти занадто далеко зайшов. Зненавистю тхне від твоїх підошов. Ти добре намацав, де в мене болить, але не тобі нашу долю судить. Історію звершую я і курок. Ти, діду, почав. Яж закінчу урок!» І око холодне прискалив, мов крук… «О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг». Директор зітхнув: «Наша вічність сплива. Хай першими стануть останні слова. Братове! Нам вибив фатальний дзвінок. Я вчив вас уперше творити свій крок. Та знайте: останній ваш крок на путі не менше важливий, ніж перший в житті, бо він увінчає спіраль, як виток, з якого нащадки творитимуть крок до істини з істин, якій не зітліть: «Людина впаде, так стоятиме ж світ». Слов’яни! Синочки… Мужайтесь… Пора. Ми – смертні. Та знайте: народ не вмира!» Солдати зловісно стоять, як мерці, у Кеніга кров вигаса на лиці. Вершина Триглав небозвід підпира великої правди: «Народ не вмира». Гримить над літами, як доля, дзвінок: то сину, скінчившись, почався урок. Якось, сину, брів я полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, ніби лебідь, що на осінь відлюбив. Та й не згледівсь, як уплив я в голубу тональність неба. В пролісковій темі неба всесвіт дихав голубим. Думав я, що в кожнім серці є сьогодні, вчора й завтра, є минуле і сучасне, перевтом гіркий вантаж. Думав: от би відшукати місто на учнівській карті, щоб те місто мало тихий акварельний антураж. Думав: є велике право одпочить під лавром світу всім, хто в тій війні жорстокій ніс страждання на плечах. Думав: нам за всіх дісталось, то нехай хоч наші діти не зазнають навіть тіні, навіть пам’яті меча. Тільки ж все у цьому світі тонко з’єднане у сутнім: за непам’яттю онукам скепсис зазира до віч. І тоді для них могили – просто плити прямокутні, просто символи байдужі проминулих віковіч. Ти прости мені сьогодні за урок жорстокий, сину, я поклав на твої плечі пам’яті страшний вантаж. Я боргів не правлю, сину. Ти нічого нам не винен. Боржники і кредитори – то непевне діло, зваж. Але ж пам’ять… Має пам’ять Зоставатись, як осердя. Ми від неї, наче віти, що вчувають корінь свій. Пам’ять віри. Пам’ять роду. Пам’ять прапора і серця. Лиш по пам’яті в людині пізнає Людину світ. Одягай модерні джинси… Суть не в джинсах і чуприні. Мила зрадить, друг полишить – серце з туги заболить. Та коли людину нагло пам’ять світова покине, можна з гиком й у візитці рачки гнати в неоліт чи ввігнати в серце чергу, вперши автомат в живіт». V Став нівроку. Чуб – на плечі. Джинси, списані з кіно. Тільки щось нове з’явилось у криницях сірих віч. Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно. Десь далеко за безжур’ям диха сивиною ніч. «Слухай, батьку,- він доросло доторкнувсь мого плеча. Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.- Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав; Як же ми з тобою… схожі! Дерево і… деревце.- Пальцями торкнувсь волосся: – Бач, а в тебе… сивина. Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь… колись, Крізь бездумність та байдужість, через перший гріх вина. Аж на день твоїх нар один в… Крагуєваці зійшлись. Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст. Не стели мені солому на мулький і гострий брук. Дай мені самому з болем упізнати болю зміст. Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг. Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе. Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече. Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем: маю ж я колись майбутнє взяти на своє плече! Я тебе сьогодні вперше так побачив… аж болить. Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю. Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить! Чи не я то триста першим… в Крагуєваці стою?» «Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно». «Не бійся; то пам’ять стає при свічі. Ти чуєш, як скиглять зловісно сичі? Цей шерхіт… цей шелест надламаних крил… То книги печально ростуть із могил. Поранений Гете схилився, як віть: «Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind» /Перший рядок балади Гете “Лісовий цар”/ І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля: «То Кеніг підняв на багнет немовля! О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були, як націю нашу… на розстріл вели?! Він, може, й простить нас, невичерпний світ, та пам’ять, Вольфганг… чи вона ж нам простить?» Ворушиться ґрунт… розверзається ґрунт! То триста з дев’ятого круга встають. (Поховали без оркестрів. Пульс востаннє дзьобом – тук… Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!!! Вдарте, оркестри, щоб крига на полюсі трісла, громом страшним сколихніть в праоснові цей світ, щоби ожив і сльозою людською умився меморіально холодний лабрадорит! Вбиті в Обухівці, /село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце/ спалені люто в Капріві, /село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами/ мертві з Хатині й Сонгмі, із кривавих усюд, встаньте із праху в святому і праведнім гніві на всспланетний суд! Полеглі зітхнули: «Ми звершили суд. Ви краще живим не давайте заснуть»), А триста грядуть на рокований пруг. І я з ними входжу у вічності круг. Учитель підняв, наче долю, дзвінок: «Народи! Нас пам’ять зове на урок!» Директор із учнями входить в граніт, І я серед них о шістнадцяти літ. І все, як тоді… Навіть глина руда». «О сину, отямся – то ж лист опада». «І Кеніг курок ошаліло натис, та вмер автомат, бо закінчився диск у ніч, коли, зсунувши смерть на живіт, стріляв у дітей, поціляючи світ. А пам’ять гримить мені в скроні, як ртуть: «Ти владен простити, але – не забуть записаний юною кров’ю урок: з останнього кроку їх – перший твій крок. То правда свята,- ти даєш собі звіт,- що діти впадуть, а стоятиме світ, та маєш відчути плечем терезів, що світ цей поважчав у триста разів. Хай Кеніг своє відстріляв того дня, а що, коли хтось йому диск поміня?» «Все у цьому світі, сину, тонко з’єднане у сутнім. Все в гармонії нещадній вічний колобіг вершить. Коли Кеніг у Сант-Яго диск новий вганяє люто, то в Обухівці й Хатині мертвим і живим болить». «Все на цій планеті, батьку, жорстко з’єднане у суті! Куля виліта осою з пальця правої руки. І коли «фантом» на джунглі у піке заходить круто, то у нас, як в сорок першім, у хатах летять шибки. Гримить мені пам’ять у серце, як ртуть: «Ти владен простити, але – не забуть». Беру, як меча, твою пам’ять до рук, щоб зло не прокралось у вічності круг. Спасибі, мій тату, тобі за урок…» – «Спасибі, мій сину, тобі за урок. Я чую крізь плин, як останній мій крок ввіходить у перший твій крок».