Десь він згубивсь у степах, у вселенській завії. Так от… пішов. І по ньому – лиш вітер і сніг. …Жінка скрадливо ховає сльозину за вію. Спиться законному. Діти літають вві сні. Так і тоді завірюха крутила вороже… Журно обняв: “Ти ж чекай, – обіцяв, – повернусь”. Ще й під вінцем завмирало під серцем: “А може?..” Суджений нелюб кусав насторожено вус. Роки миналися. Діти та будні обсіли. Все ніби втихло. Спливло. Увійшло в береги. Тільки ж, бува, щось заторгає двері у сіни, – Скинеться чайкою, а за дверима – сніги… Весни дарують жіноцтву манливі замрії. Будять притайне, на грудях хвилюючи шовк. Тільки вона – понад весни – чекає завію З білих снігів, у які він востаннє пішов…