Як упав же він на білий На останній сніг весни, – Налетіли гуси та й сіли В узголів’ї, мов сни. А із сну виходить мати На тесові на мости. “Гуси, гуси, гусенята, Візміть мене на крилята, Візьміть мене…” – і затих. Стрепенулись гуси злякано Та й на гук вожака: Загорівся сніг маками Під грудьми у вояка. Гей полинули ж далеко Ув останній тихий сон, Де вимощують лелеки Гнізда колесом. Вийшла мати в синій вечір, А з високої імли Впали гуси їй на плечі І заплакали. Похитнулася, мов колос, Без ридання і молитв, Тільки сивим квітом коси Материні зацвіли, Тільки десь за верболозом, На калиновім мосту, Пропекли дівочі сльози Білопінную фату. Знову гуси у заплаві Гублять втому голубу… Виросли сини біляві, Тільки ж він русявим був. І питають матір хлопці, І питаються гостей: – А чому, як сходить сонце, Сніг багрянцяами цвіте? Не питайте її, милі, Не будіть далекі сни… Він колись упав на білий, На останній сніг весни.