Я в центрі кола, визначенім сонцем, Заглиблю руку в чорний чорнозем – І стеля над готичним храмом сосен Спаде на мене зливою озер. Я почекаю… Засурмлять джерела… Ще почекаю… Пісня в мозолях… І як відчую, що мене земля Приймає, мов напровесні дерева; Що вже мене на цифри не розкласти, Бо пальці переходять у бруньки, Що маю право на верховне щастя: Рости, не спрограмований ніким, – Тоді гукну: – Беріть планети з бою, Ламайте світ дюралевим крилом, А я лишуся на землі вербою, З якої перше колесо пішло.