Тин із пожеж на захід упав, сонце вдавив у степи… там під житами козак умирав, кров його в землю текла крізь піски. З паном не бився козак за жупан, тяжко з ним бився за волю в степу: пояс червоний йому розірвавсь гострим багнетом, де ниви ростуть. Журиться жито, схилившись у луг: колос, мов камінь, втопило в туман; вовк на могилі зайнявсь і потух — зуби за лісом сховав… Кров попід степом до гір дотекла в горах пробила між скелями хід… Яром прорила рови до села — хату підмила вдові. Сніп розірвала вдова у дворі — кров її сина курить… Він розколовсь на колосся вдові й нині без вітру в току шелестить. Ліс нахилив свої списи на схід: довгі у сонці кінці розпіка; вовк у степу на забитого зліг, зуби до сонця в крові підійма! 1923 р.