Не можу пригадать, кого я ждав на вулиці старого міста; з безодні висла гілка світова на захід, мов крижина чиста. Гойдав поволі вітер степовий із неї сонце вечорове… Зів’яла мідь горіла од стіни високої сумної школи. Душа боліла в мене і цвіла сухими пелюстками думи: що сонце пада з вічного зела за море, у вечірні шуми, а ранком з гілки свіже нависа ізнов на землю та на ріки… Й моя колись одірветься душа, але одірветься навіки. Авта летіли з вулиць вдалину і на людей куріли димом… Невже на віки вічні, як умру, свою свідомість я покину?.. Загув баском над вухом чорний жук і вдарився на шиї в комір, його звалив я на широкий брук, а він поліз у сірий гомін! Свію свідомість він маленьку ніс, не знаючи нічого за колеса, ні за вогні, що вирвані з коліс сухим, як скло, камінним плесом. Коли на рейку гостру виліз жук, набігло чавунове коло… Я чув під проводом трамвайний гук, чи чув же крики хто жукові?.. О будь ти прокляте, моє життя, свідомість бідної тварини! Адже ж була ти в чорного жука, що пропадом на рейці згинув?.. О будь ти прокляте, життя моє, бо як свого діждуся кола — не вчує сонце, що нам світ дає, мойого розпачу ніколи!..