Пише, пише та гетьман Мазепа Та й до Палія листи… Народна пісня “Здоров, здоров, Палію Семене, Прибувай до мене, А я тебе буду зустрічати, Військо шикувати, А як, сівши зі мною на лаву, Поєднаєш славу — Україна й компанійське військо Поклоняться низько!” Їде, їде фастівський полковник, Сонце рвуть підкови; Мають, мають шлики, як вітрила На вороних гривах; Іржать коні й простягають морди У Сеймові води; А Батурин теє зачуває, Брами відчиняє; І Мазепа булаву з гербами Підносить над брами: “Ушанував ти мою столицю, Заходь у світлицю: І килими тобі простелились, Столи застелились!” Ой сів Палій з Мазепою поруч У недобру пору; Гей, ще й келих з винами-медами Не торкнув губами, Як Мазепа вже почав гукати: “Бийте із гармати!” Ой випив же Палій аж до денця Од щирого серця; А Мазепа в долоні лунає, Гайдукам звеляє: “Шиком хлопці!” І в чорнії лави Козаки ставали: “Тоді ж тобі, преславний Семене, В столиці у мене Україна й компанійське військо Поклоняться низько, Як у Сеймик Батуринські брами Вмочаться верхами; А тепер же тобі тільки й шани — Жити з москалями!” “Гей, Мазепо, славний наш гетьмане, Не зверну я гору; Як у тебе ще совісті стане, Вволи мою волю: Нехай кінь підо мною вірний Тоді буде грати, Як-но стане з кордону Вкраїни На шляхи прокляті”. І Мазепа махнув булавою На вікно зелене: Компанійці грізною чотою Вивели Семена. “Вези, коню, мене, нещасливий, На шляхи запалі: Не полину я у твоїй гриві, Як сокіл у хмарі; Не уловиш гостру блискавицю Копитом пекучим; Не застогне степовая птиця, Із гнізда летючи; Не викличеш мені до двобою Лицарів поляків; Не потопчеш у крові їм, коню, Золоті ознаки!” І кінь ніби зрозумів цю мову Та й почав іржати: Бахнули всі попруги шовкові На сідлі багатім; Упав румак, упав на коліна, Озвались діброви… Дарма в крові закипіли в піні Лицарські остроги! “І ти зрадив, коню мій могутній, Палія Семена!.. Прийми ж, Сейме, Сейме каламутний, Бо це кров нужденна!” І шаблею перерізав горло Коневі в дорозі, А сам крикнув до сердюків гордо: “Поїду й на возі!”