«Моголи, моголи, Золотого Тамерлана онучата голі». Т. Шевченко Між горами в долинах — білі юрти, Червоних коней ходять табуни. Монголи там живуть, а не манкурти, І рідне слово бережуть вони. Якби сказав їм Бог: — Беріть півсвіту, Я вам Європу й Азію даю, А ви мені віддайте дзвонковиту, Пісенну мову прадідну, свою, — Вони сказали б: — Схаменися, Боже, Не треба нам ні Азій, ні Європ! Де інструмент, що передати може Дощу шептання й туменів галоп? То — наше слово, то — щоденне чудо, То — сонця зір крізь каменя більмо, То — дух народу — о всесильний Буддо! — Все в нас бери, лиш мови не дамо!.. А ви, мої освічені моголи, Нагі внучата княжої землі, Все віддали — і рідну мову, й школи За знак манкурта на низькім чолі. Ви мрієте, печальні невторопи, Що за спожиту серцем каламуть Боги пришлють вам ґудзики з Європи, Шнурки шовкові з Азії пришлють. Та нащо голим ґудзики? Не знаєм! Кепкують з вас і кравчики, й боги. Беріть шнурки та бийтеся навзаєм, Хай грають вам криваві батоги!