Благослови, мій Боже, Україну, З’єднай водно всі київські церкви, Завмерлу нашу мову оживи, Козацьку славу підніми із тліну. Я смерть свою молитвою зустріну, Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави, Але не дай, щоб служники Москви Знов обернули край мій на руїну! Не допусти на княжий трон хохла, Згаси в серцях патріотичні чвари І засвіти будущини світла! Але як ми достойні лиш покари — Не муч Сибірами, пошли пожари І немічних рабів спали дотла! * * * Я не боюсь потаємного збору Злих язиків, що трутизну несуть. Боже, дозволь мені глянути вгору, Душу звільнити з іржавих закуть. Я не боюсь ні удару, ні струсу З рук, що підносять неправедний гнів. Боже, не дай мені впасти в спокусу Помсти до рідних братів і синів. Я не боюсь, як гримлять патріоти, Як проклинає вчорашній холуй. Боже, рятуй од фальшивої ноти, Серце моє — од неправди рятуй. Я не боюся, як стежить за мною Оком простреленим пан сатана. Боже, відкрий мені, хто за стіною Схлипує в муках, мов скорбна струна. А з ворогами (належить їм бути) Не примирюсь, не піду заодно. Боже, не дай мені випить отрути, Що обертає людину в лайно. * * * Це Ти створив мене таким — Неподужанним і слабким, Невільником, хоч без ярма, Немудрим з ясністю ума, Хитким, неначе терези, Веселим з усміхом сльози, Сліпцем, що ходить навмання З жагучим зором пізнання! Чи це приємно так Тобі, Що тяжко падаю в журбі, Що дух мій ламлеться, як скло, І рветься плоть, як барахло? Скажи, навіщо був цей твір, Що напівянгол, напівзвір? Де ж у моїм єстві моє, Що само з себе постає, Що незалежне від Твоїх Жадань — невже це тільки гріх? Невже моє — це тільки зрив Угод з Тобою та порив До тих непроясненних сфер, Де паном ходить Люцифер, Невже свідомість, плач і сміх, Це все Твоє — мій тільки гріх. О Боже, розлучи земне З небесним — і врятуй мене! * * * Не був я, Господи, безбожним, Але носив раба тавро, Во ім’я правди словом ложним Сквернив свої уста й перо. Кормив я власним серцем звіра, Щоб менше Україну жер, І честь моя — страшна офіра — Кричала, ставши на костер. Я проклинав Тебе із болю, Шукав спасіння в проклятьбі, Та дух мій завжди був з Тобою, І вірним був я лиш Тобі. І в час, коли, здавалось, треба Забуть Твої глухі врата, Я бачив, як зійшов Ти з неба І нашу Матір зняв з хреста. Сьогодні на новім причалі, Де сяє волі молодик, Я — повен каяття й печалі — Вдивляюся в Твій грізний лик. Даруй мені мої провини, А ні — то смертю покарай, Та знай — я встану з домовини, Як знов скують мій рідний край, Я не засну в пітьмі глибокій, Як Україну знов розпнуть, А встану й прокляну Твій спокій, Твою всеправедну могуть! * * * Коли на пагорби Дніпрові, Де був апостол Твій Андрій, Зійдеш і вчуєш стогін крові, Мов сонця гул в землі старій, — Знай, Господи, жага свободи Тут не розпалася, як прах, Палають нею небозводи, Плоди в калинових ярах. Коли на Хортиці ногою Торкнеш стежину чи зело, І плоттю Божою, нагою Відчуєш біль, як вбите скло, — Знай, Господи, жага свободи Тут не зотліла, мов зола, Ще й досі запорізькі броди В полон цариця не взяла. Коли Ти станеш на Говерлі, Сягнеш очима аж на Понт І вздриш, як зводяться померлі Онуки Богунів і Ґонт, — Знай, Господи, жага свободи Нас піднімає із могил, І вписує таємні коди Воскреслих душ у небосхил. Прийди і будь же нам суддею, Карай за бачення сліпе, За те, що ми свою ідею Любили більше, як Тебе. Прийди і стань, де кров пролито, Стань на розорані серця, Що родять волю, наче жито, І ждуть жорстокого женця. Прийди, як грім в безоболоччі, Зірви з нас залишки труни! І не карай, а глянь нам в очі І дух наш твердістю натхни! * * * Ціну свободи знає тільки раб, Але не той, що виріс у темниці І не вбирав у душу та в зіниці Небес блакитних лоскотний єдваб, А тільки той, що виглядав з-за штаб Тюремних ґрат і зорі, як суниці, Спивав устами духу, світлолиці Думки плекав, не повзав, наче краб. Та хто мені покаже те створіння, Яке в живій матерії душі Не носить волі? Це мої моління До кожного раба! І всі клиші, Всі крабовидні мають теж сумління, Мов краплю крові на страшнім ножі! * * * Вмирає нація, а ви, Напівділки, напівпоети, Тихенько живете, мов кмети Комуністичної панви. Продажні, наче ті курви, Безликі, наче табурети, Лякливі, як душа трепети, Пильнуєте свої хліви. Пильнуйте й бережіться Руху, Своє сумліннячко любіть Гидливо, наче п’яну шлюху! Та жити ви мене не вчіть, Бо ваша повзаюча хіть Не для скресаючого духу! * * * Блаженний муж мовчить на пишнім вічі, Де нещодавнє рабство всі клянуть, В лакузах тих себе не впізнають, Що перед сильними згинались втричі. Він слухає: в згірдливому злоріччі Гуде й реве несправедлива лють. Він бачить: боязлива людська суть Сама від себе відвертає вічі. Він був рабом… Життя собі зберіг Покорою, та — палений ганьбою — На інших не кладе провин своїх. Мовчить, бо там, де з мстивою злобою Невільники вчорашні між собою Шукають винних, кожне слово — гріх! * * * Діяльний розум, Бог-Творець, Присутній в кожному началі, Не знає скорбності, печалі, Ні муки зболених сердець. То чом же людськості взірець Конає на хресті? Чом далі Ми несемо страждань скрижалі, Терновий славлячи вінець? Чому це в радощах не може Поєднуватись людське й Боже, Чому покора й каяття Нам повертають силу духу — Так, начебто в ядрі життя Є хтось, хто кличе в жаль і скруху? * * * Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду, Над багновищем — опівнічна путь. Кров колючки, неначе кігті, рвуть, Трясовина затягує до споду. Куди я йду, покинувши господу Свойого батька? Де моя майбуть? Кому це я крізь ночі каламуть Несу вогонь негаснучого роду? О Господи, пошли мені навстріть Окроплений росою тихий ранок, Що грає, наче в золоті блакить. Я хочу вмити серце наостанок І твердо стати, мов на рідний ґанок, На той поріг, що зветься смертна мить.